Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
У світлі цих аргументів (і надто «Апології Сократа», 32 с; див. прим. 8 до розділу 7), ми повинні, як мені здається, не брати до уваги один фрагмент, що вельми відрізняється від наведених вище,— а саме, 52 е, де Сократ непрямо вихваляє державний устрій Спарти та Кріту. Надто зважаючи на 52 b-с, де Сократ твердить, що йому не цікаво знати про інші держави чи про їхні закони, можна припустити, що зауваження про Спарту та Кріт вставив хтось, хто бажав узгодити «Критон» з пізнішими Платоновими діалогами, і зокрема з «Державою». Було це так чи Платон власноручно дописав цей абзац, але украй малоймовірно, що він належить Сократу. Треба лише пам'ятати про Сократове прагнення не чинити нічого, що можна було б витлумачити як підтримку Спарти, про що ми довідуємося із Ксенофонтового «Анабасіса», IІІ, І, 5. Там ми читаємо, що «Сократ побоювався, що його» (тобто Сократового приятеля Ксенофонта — ще одну молоду «паршиву вівцю») «можуть обвинуватити у нелояльності через дружбу з Кіром, оскільки було відомо, що Кір допомагав Спарті у війні проти Афін». (Цей фрагмент викликає значно менше підозр, ніж «Спогади про Сократа»; тут немає Платонового впливу і з контексту стає зрозумілим, що Ксенофонт насправді обвинувачував себе за те, що злегковажив своїми обов'язками перед державою і погоджується з тим, що він заслуговує на покарання, про що згадує Т. Гомпсрц у своїй праці, V, 3, 7 та VII, 7, 57.)
10.54. «Апологія Сократа», 30 е-31 а.
10.55. Платоніки, звісно, погодяться з Тейлоровими словами в останньому реченні його «Сократа»: «У Сократа був лише один «послідовник» — Платон». Тільки Гроут, схоже, іноді підтримував погляди, подібні до висловлених у тексті цієї книжки. Приміром, те, що він каже у фрагменті, процитованому мною у прим. 21 до розділу 7 (див. також прим. 15 до розділу 8), можна трактувати як принаймні вираження сумнівів, чи не зрадив Платон Сократа. Гроут дає зрозуміти, що в «Державі» (а не лише в «Законах») Платон закладає теоретичний підмурок під обвинувачення Сократа з «Апології» — такого Сократа не стали б терпіти у платонівській найкращій державі. Гроут навіть підкреслює, що Платонова теорія узгоджується з практичними заходами, вжитими Тридцятьма тиранами щодо Сократа. (Приклад, який показує, що перекручення вчення вчителя учнем може мати успіх навіть тоді, коли вчитель ще живий, знаменитий і публічно протестує, наведено у прим. 58 до розділу 12.)
Стосовно зауважень з приводу «Законів» далі в цьому ж абзаці див., зокрема, фрагменти «Законів», на які я посилаюся у примітках 19-23 до розділу 8. Навіть Тейлор, чиї судження з цього питання діаметрально протилежні до представлених тут (див. також наступну примітку), визнає: «Особою, яка першою запропонувала вважати обманливе судження в теології злочином проти держави, був сам Платон у десятій книжці «Законів» (Taylor, op. cit., ст. 108, прим. І.)
У тексті я протиставляю надто Платонові «Апологію» та «Критона» «Законам». Підставою для такого вибору є те, що майже всі, навіть Дж. Бернет та А. Тейлор (див. наст. прим.), погодяться з тим, що «Апологія Сократа» і «Критон» представляють сократівську доктрину, а «Закони» можна охарактеризувати як платонівські. Отже, на мою думку, дуже важко збагнути, яким чином Бернет і Тейлор могли б захистити своє судження, згідно з яким Сократове ставлення до демократії було більш ворожим, ніж Платонове. (Бернет висловив таку думку в Greek Philosophy, I, p. 209 f., а Тейлор у Socrates, pp. 150 f., 170 f.) Я не бачу жодної спроби захистити подібний погляд на Сократа, котрий насправді боровся за свободу (див. надто прим. 53 до цього розділу) і помер за неї, та на Платона, котрий, як нам відомо, написав «Закони».
Бернет і Тейлор тримаються цього дивного судження певне тому, що непохитно вважають «Державу» сократівською, а не платонівською, а можна твердити, що «Держава» трохи менш антидемократична, ніж платонівські «Політик» і «Закони». Але відмінність «Держави» від «Політика» та «Законів» насправді дуже незначна, надто якщо брати до уваги не лише перші книжки «Законів», а й останні. По суті, схожість викладених доктрин навіть більша, ніж можна сподіватись від двох книжок, написаних з перервою щонайменше у десять, а ймовірно, тридцять чи більше років, і які до того ж дуже різні за темпераментом та стилем (див. прим. 6 до розділу 4 та багато інших місць у цій праці, де показано подібність, якщо не тотожність між доктринами, викладеними в «Законах» і «Державі»). Немає жодної внутрішньої труднощі у припущенні, що і «Держава», і «Закони» — платонівські. Але власне Бсрнетове та Тейлорове визнання того, що їхня теорія підштовхує до висновку, що Сократ не лише був ворогом демократії, а й більшим ворогом, ніж Платон, показує суперечливість, якщо не абсурдність їхнього погляду про те, що не тільки «Апологія» та «Критон» були сократівськими, а й «Держава» також. Про всі ці питання див. також наступну примітку та Додаток III, В (2).