Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
У цьому зв'язку, мабуть, варто згадати, що помірний антидемократ Аристофан нападав на Сократа як на «софіста» і що більшість софістів були демократами.
(б) В «Апології Сократа» (40 с та наст.) Сократ обирає агностичне ставлення до проблеми безсмертя; (б') «Федон» складається переважно із ретельно обгрунтованих доказів безсмертя душі. Бернет обговорює цю трудність (у своєму виданні «Федона», 1911, на ст. XLVIII та наст.) у такий спосіб, що абсолютно не переконує мене. (Див. прим. 9 до розділу 7 та прим. 44 до цього розділу.) Втім, правий Бернет чи ні, його власний аналіз доводить, що він змушений відмовитись від свого методологічного принципу і тлумачити те, що говорить Платон.
(в) Сократ з «Апології Сократа» твердить, що мудрість навіть наймудріших полягає в усвідомленні того, як мало вони знають, і що, відповідно, дельфійське прислів'я «пізнай себе» слід тлумачити як «пізнай свою обмеженість», а звідси випливає, що правителі краще за інших повинні знати свої недоліки. Подібні погляди можна виявити і в інших ранніх діалогах. Втім, головні співрозмовники «Політика» і «Законів» пропонують доктрину, згідно з якою могутні повинні бути мудрими, а під мудрістю вони вже не розуміють знання своїх недоліків, а радше втаємниченість у глибокі містерії діалектичної філософії — прилучення до світу «форм» чи «ідей» або навчання царської науки політики. Ту ж доктрину викладено у «Філебі» як частину обговорення цього вислову дельфійського оракула. (Див. прим. 26 до розділу 7.)
(г) Окрім цих трьох кричущих протиріч, я можу навести ще дві суперечності, які, певне, не візьмуть до уваги ті, хто не вірить у справжність «Сьомого листа», але для Бернета, котрий наполягає на аутентичності «Сьомого листа», ці суперечності, на мою думку, є фатальними. Бернетів погляд (непереконливий, навіть якщо не брати до уваги цього листа; в цілому це питання розглянуто у прим. 26 (5) до розділу 3), згідно з яким саме Сократ, а не Платон підтримував теорію «форм», заперечується фрагментом 342 а та наст. цього листа. А його концепція про те, що «Держава», зокрема, є сократівським діалогом, спростовується у фрагменті 326 а (див. прим. 14 до розділу 7). Звісно, усі ці труднощі можна усунути, але тільки шляхом інтерпретації.
(д) Є також чисельні подібні, хоч і водночас тонші та важливіші суперечності, які обговорювалися досить детально у попередніх розділах, зокрема в розділах 6, 7 та 8. Я спробую підсумувати найважливіші з них.
(д1) Ставлення до людей, надто до молоді, змінюється у платонівському портреті таким чином, що його не можна представити як розвиток Сократа. Сократ помер за право вільно говорити з молодими, яких він любив. Та в «Державі» ми з'ясовуємо, що він віддає перевагу позиції поблажливості та недовіри, що нагадує роздратоване ставлення «Афінського незнайомця» (певно самого Платона) в «Законах» та загального недовір'я до людства, що так часто прозирає у цій його праці. (Див. текст до приміток 17-18 до розділу 4; 18-21 до розділу 7 та 57-58 до розділу 8.)
(д2) Те саме можна сказати про Сократове ставлення до правди і свободи слова. Він помер за них. Але в «Державі» «Сократ» обстоює брехню. У визнано платонівському «Політику» брехню видають за правду, а в «Законах» вільну думку гноблять шляхом запровадження інквізиції. (Див. ті ж посилання, що і в попередній примітці, а також примітки 1-23 та 40-41 до розділу 8 і прим. 55 до цього розділу.)
(д3) Сократ в «Апології Сократа» і ще в деяких діалогах виявляє інтелектуальну скромність. У «Федоні» він перетворюється на людину, переконану в істинності своїх метафізичних міркувань. У «Державі» він — догматик, що стоїть на позиції, дуже близькій до закам'янілого авторитаризму «Політика» та «Законів». (Див. текст до приміток 8-14 та 26 до розділу 7; 15 та 33 до розділу 8 і пункт (в) даної примітки.)
(д4) Сократ в «Апології Сократа» є індивідуалістом. Він вірить у самодостатність людського індивіда. У «Горгії» він також індивідуаліст. У «Державі» він — радикальний колективіст, що дотримується позиції, дуже схожої на позицію Платона в «Законах». (Див. примітки 25 та 35 до розділу 5; текст до приміток 26, 32, 36 та 48-54 до розділу 6 і прим. 45 до цього розділу.)
(д5) Знову ми можемо сказати те саме про Сократів егалітаризм. У «Меноні» він визнає, що раб поділяє тямучість, притаманну всім людським істотам, і що його можна навчити навіть чистої математики. У «Горгії» він захищає егалітаристську теорію справедливості. Втім, у «Державі» Сократ ставиться зневажливо до робітників та рабів і протистоїть егалітаризму в тій же мірі, що й Платон у «Тімеї» та «Законах». (Див. фрагменти, згадані у пункті (д4); а також примітки 18 та 29 до розділу 4; прим. 10 до розділу 7 і прим. 50 (3) до розділу 8, в якій процитовано «Тімей», 51 е.)