Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
10.46. Типові персонажі Платонових діалогів — Каллікл та Фрасимах. Їхніми найближчими історичними прототипами, певне, були Ферамен та Критій, а також Алківіад, про чий характер та вчинки украй важко судити.
10.47. Наведені далі міркування мають дуже умоглядний характер і не стосуються моїх аргументів.
Я вважаю цілком імовірним, що основою для «Першого Алківіада» послужило навернення Платона Сократом, тобто, що в цьому діалозі Платон сховався під маскою Алківіада. Гадаю, в нього були серйозні підстави розповісти історію свого навернення до сократівської віри, адже Сократ, коли на нього поклали відповідальність за злочини Алківіада, Критія та Харміда (див. далі), захищаючи себе перед судом, послався на Платона як на живий приклад та свідка його справжнього виховного впливу. Зовсім не виключено, що Платон, з його пристрастю до літературних свідчень, почував себе зобов'язаним розповісти історію своїх взаємин із Сократом, історію, яку він не міг розказати перед судом (див. Taylor. Socrates, прим. 1 до ст. 105). Використовуючи Алківіадове ім'я та пов'язані з ним особливі обставини (наприклад, його амбіційні політичні мрії, що, цілком імовірно, були подібними до тих, які плекав Платон перед наверненням), він міг досягти своєї апологетичної мети (див. текст до приміток 49-50), показавши, що Сократів моральний вплив узагалі, й зокрема на Алківіада, радикально відрізнявся від того, в якому обвинувачували Сократа. На мою думку, цілком імовірно, що і «Хармід» також в головному є автопортретом. (Досить цікаво зазначити, що й сам Платон вдавався до схожих спроб навернення, але наскільки ми здатні судити, в інший спосіб — не так через безпосередній особистий моральний вплив, як, радше, шляхом інституційного навчання піфагорейської математики як передумови діалектичної інтуїції «ідеї» Добра. Див. історію про його спроби навернути Діонісія Молодшого.) Про «Першого Алківіада» та пов'язані з ним проблеми див. також G. Grote. Plato і, зокрема, ст. 351-355.
10.48. Див. Е. Meyer. Geschichte des Altertums, V, s. 38, а також Ксенофонт, «Грецька історія», ІІ, 4, 22). У тому ж томі на сторінках 19-23 та 36-44 (див., зокрема, ст. 36) можна знайти усі свідоцтва, потрібні для підтвердження моєї інтерпретації, наведеної в тексті. The Cambridge Ancient History (1927, vol. V, esp. pp. 369 ff.) подає вельми схожу інтерпретацію цих подій.
Можна додати, що число вільних громадян, замордованих Тридцятьма тиранами впродовж восьми місяців терору, наближалось, певно, до 1500, що, наскільки нам відомо, складало не набагато менше від однієї десятої (десь близько 8 відсотків) загальної кількості повноправних громадян, що залишилися після війни, а це означає, що вбивали приблизно по одному відсотку на місяць — таке досягнення навряд було перевищене навіть у наші дні.
Ось що пише Тейлор про Тридцятьох тиранів (A. Е. Taylor. Socrates, Short Biographies, 1937, p. 100, note 1): «Віддаючи належне справедливості, пригадаймо, що ці люди, ймовірно, «втратили розум» від спокуси, що крилася в даній ситуації. Критій до цього був відомий як людина широкої культури, чиї політичні погляди були визначено демократичними». Я вважаю, що ця спроба применшити відповідальність маріонеткового уряду і, зокрема, Платонового улюбленого дядечка, зазнає поразки. Ми досить добре знаємо, як оцінювати скороминущі демократичні почуття, що в ті часи проголошувалися за кожної зручної нагоди молодими аристократами. До того ж, Критіїв батько (див. працю Маєра, том IV. ст. 579 та Lysias, 12, 43 та 12, 66) і, ймовірно, сам Критій, належали до олігархії Чотирьохсот. А багатослівні Критієві писання свідчать про його зрадницьку проспартанську позицію, а також про його олігархічний світогляд (див., приміром, Д5, 45), неприхований нігілізм (див. прим. 17 до розділу 8) і амбіції (див. Д5, 15; див. також Ксенофонт, «Спогади про Сократа», 1, 2, 24; та його ж «Грецька історія», II, 3, 36 та 47). Але вирішальний аргумент полягає в тому, що Критій просто намагався послідовно реалізувати програму «Старого олігарха», автора псевдоксенофонтової «Афінської політії» (див. прим. 36 до цього розділу) — а саме, виполоти демократію за допомогою Спарти, в разі поразки Афін. Ступінь насильства, застосованого Критієм, логічно випливає із ситуації. Немає вказівок на те, що Критій втратив розум, радше, він чудово усвідомлював труднощі, тобто все ще величезну силу опору демократів.