![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Ночувало військо то в чистім полі, то по селищах, де хатки швидше нагадувати криті землянки, вікон не мали зовсім, а дим від печі, чи хатнього вогнища підіймався у дірку в стелі. Вогнеданові рани почали затягуватися, і, хоча він прикидався слабшим, ніж є насправді, на нього вдягли тяжкі кайдани, які давили йому навіть не тіло — душу.
Ще один град на березі ріки був трохи більшим, аніж інші, подібні йому. Посеред дерев’яних хатинок, розкиданих по берегу, пишалася фортеця з темного каменю. Клітку з полоненим до того часу поставили на сани. Натовп біг за переможним військом, щось радісно вигукуючи.
Вогнедан вже звик, що в кожному граді по клітці кидають грязюкою, а згодом — мерзлим груддям. Знайоме торохкотіння змінилося тишею — перед Ріміним та його прибічними охоронцями розчинилася брама фортеці.
Ельберійця вивели з клітки і штовхнули в низькі прочинені дверцята. В коридорчику було темно… І двері навсібіч. В одні з них і заштовхнули Повелителя.
В кімнатці не було навіть настилу з дошок… Слизький камінний виступець, такий же холодний, як і гола підлога. Іній на стінах. Холод…
Ще раз грюкнули двері, і двоє вартівників внесли жаровню з тліючим вугіллям. За ними, свідомий свого милосердя, зайшов воєвода Рімін.
— Це, щоб від холоду не здох, — мовив, — чого кожушка не взяв, тварюко? Був би в теплі, а то ці твої землячки — Кеян з Руданом — підсунули тобі плаща з убитого, та ще й попсутого плаща. Завтра я доповім Його Могутньости, що виконав його бажання. І покажу йому тебе, вовча породо… Диви, і очі світяться, що болотяні вогні… З вашими бабами точно нечистий ночував… Трофей, таке і таке твоїй мамі. Чого мовчиш, звірюко елберетська? Хоч би подякував за тепло.
Воєвода постояв, так і не дочекавшись відповіді, тоді сказав неголосно:
— Я доповів Його Могутньости, що байки про золото ваше моозці та страгійці вигадали… Інакше, ти уже був би в камері тортур…
Вогнедан усміхнувся так, що воєвода плюнув і сказав уже голосно:
— Прокляте насіння… Один все мовчав та усміхався, і другий — за ті самі штучки… Ви чи не рідня з отим Вартислафом, хай йому на тому світі гикнеться? Тьху! Подивимося, що скаже завтра Його Могутність… Можливо одразу накаже тебе повісити, а можливо позаздриш Вартислафу…
Повелитель провів очима натоптану постать воєводи. Він знав, звідки взялося у Ріміна оце раптове милосердя до в’язня. Воєвода хотів привласнити боговладське золото в обхід Імператора. І сподівався таки витягнути з полоненика його таємницю. Вогнедан не сумнівався, що пан Рімін вже шкодує, що замучив дорогих бранцю осіб — без цього легше було б увійти в довіру. А порадив йому стратити полонених Кеян… Він же — Лемпарт Зелемінський.
Можливо, варвар позбавить зрадника свого покровительства… Хоча… Вони ж тепер родичі. Чаяна… Чаяна — дружина цього бородатого опудала у вошивому кожусі… Він, Вогнедан, ніколи не пишався собою, але вважав, що є трошки красивішим від моанського варвара.
Чаяна пустила вбивць до Боговлади… Його вірні померли і через Чаяну теж…
Повелитель згорнувся клубочком під плащем. Заплющив очі. І знову побачив, як хапає скривавленим ротом повітря син князя Влада… Улюбленець князя Чорногори… Переможець останніх в Ельбері Змагань Великої Ночі… «Вірша… не забудьте… Повелителю…»
— «Як ті слова,
Що душу полонили, — поволі вимовив Вогнедан рядки вірша, котрий вразив його тієї ночі перед падінням міста:
Звисають з листя крапельки роси —
Мов сльози смутку
За минулим милим.»
Владан, хлопчисько Владан, для якого найбільшою карою колись було віршування…
— О, не забуду…, - сказав Повелитель, — але ж як жаль, що твої слова, Владане, помруть разом зі мною…
Зі сну його вирвали штурханом вартівники і виштовхали з цюпи до коридорчику, а тоді — надвір. Довго вели якимись критими переходами, тоді — під камінним склепінням з ослизлими стінами. Ще довше чекали перед високими дверима з несподівано красивою різьбою. І нарешті двері відчинилися.
Звісна річ, у варварів теж є зала для зібрань… А як же інакше… Навряд чи вони тут танцюють — серед присутніх немає жодної жінки. Тільки чоловіки. Всі як один — товстелезні, мабуть — через надмір одягу. Та й то — у величезній кімнаті лише один комин, і хоч полум’я в ньому аж гуготить, все одно страхітливо холодно.
Вельможі сидять на лавах попід стінами. А на підвищенні — розкішне крісло з ручками-левами. Шоррогська робота… Воєвода Рімін в оточення почту важно пишається посеред зали. Серед того почту і обоє зрадників. Та не на них дивиться скутий кайданами бранець.