![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Князь Вартислав не знає, де скарбниця, — розліпляє Вогнедан розбиті вуста, — це передається від батька до сина…
— Ну гаразд…, - тягне воєвода, — від батька до сина, говориш? Добре, тоді слухайте… Бачите оці ось палі? Це дуже гострі сидіння, куди тим кріселкам… Спершу нахромимо, тоді піднімемо, тоді вкопаємо… У Веданзі гостровухі здихали на таких штуках по кілька днів… Та й звичайним людцям воно не з медом. Тож благайте свого… як там його… Вогнедана, щоб він оповів мені щиру правду. А бажано — щоб і дорогу показав. Я певен, що він бреше, що більше ніхто не знає, де зберігається золото Боговлади. Сподівається, що ми його допитувати будемо… Так присягаюся, що не торкну і пальцем вашого віршомазика. Ви будете здихати замість нього. На оцих ось паколах. Тому їх і сім, а не вісім. Втямили? А коли я отримаю своє золото, то подарую вам життя.
Вогнедан дивиться на своїх вірних і не може вимовити й слова. Він навіть бажає, щоб всі семеро попросили його зізнатися…. Моанці, звісно, можуть і обдурити… Стратять всіх, вже отримавши скарбницю. Можливо — і на палях… Але тоді в тому не буде його провини.
Воєводі потрібне золото… В скарбниці ж те, що створювалося століттями… Воно згорить за кілька годин… Сувої, написані від руки… Сувої, друковані з вирізаних дошок…Самі ці дошки, різьблені рунами… Малювання, гобелени, статуетки… Краса і гармонія старої Боговлади…
— Пане Вартиславе, — врешті мовив Вогнедан до Веданга, — ваші життя дорожчі мені за всі скарби Корони Краю… Життя всіх сімох моїх воїнів… Одне ваше слово — і я віддам гієнам все… Золото — до варварських кишень, мистецькі твори — під їхні чоботи. Скажіть мені… Нехай хто-небудь скаже… Навіть, якщо це одна єдина особа з вас усіх…
— Вино випите — навіщо келихи, — сказав Вартислав спокійно, — скінчено, Повелителю… Боговладські прикраси на вошивих кожухах матимуть дуже негармонійний вигляд. Не віддавайте їм нічого! І будь воно все прокляте! Дух не вмирає… Чи чуєте, пси?
Рудан передав Ріміну моанською Вартиславову відповідь. Той хмикнув:
— Впертого вовцюгу не злякати і кілком. А знаєте ви, поганці, чому вас мають стратити саме так? Це мені ваш Кеян порадив… Бо смерть ця гидка і некрасива… Тьху на ваші дурні голови, хіба смерть може бути красивою?… Подивіться он туди і уявіть собі, як будете здихати! А ти, як там тебе…Вогнедан… будеш милуватися цим видовиськом з оцієї клітки. Доки всі не сконають.
— Це тобі замість яблуневого саду, Повелителю, — додав Рудан, переклавши слова воєводи, — сім гарненьких яблуньок… І часу помилуватися у тебе буде вдосталь.
— Скажіть же, — повторив Вогнедан, дивлячись на гурток змучених людей і дивних, — будь ласка…
— Давайте по одному, — милостиво дозволив воєвода, — отже оця звірюка воліє здохнути як вовк у пастці…На кілку… Наступні двоє…Чого мовчите?
Іскра Іровит підвів очі на старшого брата. Зітхнув, наче схлипнув.
— Я кричатиму, брате, — мовив, — не бери цього за зле…
— О, я певен, що Іровити не зганьблять своїх вух, — мовив Спалах спокійно, — тут же не в скарбниці справа, а в гонорі. Я б порадив огидним особам, які намагаються зображувати з себе переможців, дбати про свій майбутній похорон, а не про чужі скарби.
— Сучі діти! — рявкнув Рімін, — наступні двоє… От ти, чоловіче, як тебе там… Здоровий чортяка… Не тільки життя тобі залишу, але й на службу візьму. Не рабом будеш — вільним вояком. Надбаєш стільки, скільки за все життя не бачив, прислужуючи гостровухим.
— Це кому я прислужував? — єхидно спитав Будимир, — я, голова Гільдії Канатників і сам канатних справ майстер? Щоб тобі, клята моанська пико, самому здохнути лихою смертю! Щоб тебе покрила виразками багряна чума! Щоб ти все своє життя страждав від лихоманки і різачки… Щоб тобі очі вилізли на лоба, та так і залишилися… Щоб на твій похорон прийшли самі воріженьки і плюнули на твою могилу….
— О, милий пане Будимире, — простогнав Вишневський, який трохи отямився, почувши могутній бас майстра канатних справ, — все це можна сказати набагато вишуканіше… Я бажаю всім моанцям, а особливо — зелемінським зрадникам все наступне життя плазувати в багні…
- І ніколи сонця не побачити, — додав Будимир, — дякую, пане Мирославе…
— Так, — хмикнув воєвода, — лишилися щенята… Ельфійського виплодка не варто і питати, а ось ти… як там тебе…