Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гітта Тредеборн презирливо скривилася.
Гольт нічого не їв, але пив уже другу чашку кави. Його втома переростала у якусь дивну бадьорість, ба навіть у збудження. Поряд нього сиділа Аннероза Вульф. Хоч йому було й байдуже, що думав тепер про нього її брат, та він сказав:
— Гісберт, мабуть, страшенно образився на мене, чи не так?
— Я все це неодмінно улагоджу! — зашарівшись, відповіла Аннероза.
Штеффенгаус простягнув руку до кофейника, але той вже був порожній.
— Кави більше немає?
— Піди й звари собі,— відказав Геннінг.
Штеффенгаус постукав себе пальцем по лобі.
Тоді підвелася Гітта і спокійно промовила:
— Я принесу себе в жертву. — І вже у дверях через плече додала: — Але хтось із чоловіків мусить мені потова-ришити.
Штеффенгаус, мало не вдавившись оселедцем, вигукнув:
— Я!
Гітта глузливо сказала:
— Ні, Фреде, я не вас мала на увазі. Вашими анекдотами я сита по саму зав’язку. Пане Гольт, може, ви?
Гольт не сумнівався, що це буде саме так. Він пішов услід за нею на кухню. Гітта поставила на вогонь воду. Потім підсунула до плитки табуретку й сіла. Гольт запалив. Ні, Гітта не виведе його з рівноваги. Але вона сиділа мовчки, і йому зробилося якось не по собі.
Лише коли закипіла вода, вона схаменулася.
— Так, правда, адже я хотіла вам розповісти ще один веселий анекдот. Вона сполоснула кофейник окропом і заварила каву.
— Будь ласка. Слухаю вас.
Гітта встала й причинила двері.
— Це справді дотепний анекдот, — промовила вона і глянула йому просто в очі.— Отже, йдеться про наше сонечко. Воно начебто й вам зігріває душу, чи не так?
— Поки що не бачу дотепу, — сказав Гольт.
— Зараз побачите. Так от, я вам розкрию таємницю: наше любе сонечко, чарівне дитя вже в п’ятнадцять років, перебуваючи в таборі евакуйованих дітей, розпутствувало мов навіжене, з ким попало.
Гольт глибоко затягнувся сигаретним димом. Про щось подібне він і сам здогадувався. Зрештою, яке це має значення. Він підійшов до вікна. Надворі почало сіріти. Ледве не забув, що знову вирушати в мандри. До його слуху донісся голос Гітти:
— Ну, як вам сподобався мій веселий анекдот?
Гольт підійшов до неї і подивився зверху вниз. Він дивився так довго, що Гітта розгубилася. Гольт похитав головою і повернувся в їдальню.
В їдальні всі ще сиділи за столом і снідали. Гольт подумав, що ці люди взагалі не мають до нього ніякого відношення. Лише коли спинив погляд на Інгрід, в душі в нього заворушилося щось схоже на тепле почуття, і його ніщо не могло здолати, навіть Гіттине повідомлення. Гольт стояв біля дверей і курив, дивуючись, яким чужим усе це йому раптом стало: їдальня, люди за столом, все, про що вони думають, про що говорять. Дивно! Адже півгодини тому він почував себе в цьому колі чудово.
Він прислухався до розмови Геннінга і Штеффенгауса. До його слуху доносились лише окремі слова: «Вичікувати… Європа…» І далі: «Жертви, принесені заради Заходу…» Цього разу Гольт уже не думав, що в них немає клопоту. Слух його раптом загострився. Тон, яким говорив Геннінг, був йому добре знайомий! Він ще й досі бринів у нього в вухах!
— Ви були офіцер?
— Обер-лейтенант, — відповів Геннінг.
Гольт кивнув головою. А чому б і ні. Геннінг з першої зустрічі щиро симпатизував йому. Однак про що вони там говорять? «Німеччина не може загинути хоча б тому, що героїзм… героїзм німецьких солдатів… відродження Німеччини…»
Відродження Німеччини? Героїзм? Так, але ж це Гольтові давно оскому набило.
І в його пам’яті знову все ожило, так наче це було вчора. Навчання, втовкмачування ідеї про героїзм!.. Потім Венерт, що хотів сісти в автомобіль і втекти, Вольцов, який бив його в підвалі… Увесь той жах знову постав перед очима Гольта. Він ще раз побачив есесівців, що старанно прицілювались, побачив, як упав біля фонтана Венерт і як над ним на мотузку загойдався труп Вольцова…
— Що з вами Гольт?.. Чому це ви скривилися, мов циган на ярмарку? — запитав Штеффенгаус. — Вам недобре?
— Я… я не зовсім розчув останню фразу, — промовив Гольт. — Що ви сказали, пане Геннінг?
— Я сказав, — охоче повторив Геннінг своїм дзвінким сильним голосом, — що досить і того, що союзники до нас ставляться не зовсім по-джентльменськи. Та, на жаль, і по той бік кордону є чимало й німців, які в найчорнішу для вітчизни годину не знайшли нічого кращого, як обливати нас брудом. Сьогодні я це можу говорити лише в тісному колі, але настане день, коли ніхто більше не посміє безкарно паплюжить честь німецького солдата. А хто спробує це зробити, той гойдатиметься на шибениці.