![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Це таки я, — знайомий усміх на спотвореному обличчі, - не лякайтесь, Повелителю…
Вогнедан поволі зводить голову. Голова болить… Болить все тіло… Болять порізані клинком долоні… Поранена правиця заніміла…
— Де ми? — запитує юнак стиха.
— У палацовій коморі, - відповідає князь Ведангу, — нас з Іскрою притягли сюди нещодавно. А ви вже тут давненько — ви і решта.
— Хто…ще?
Втім, Вогнедан вже трохи звівся на одному лікті і сяк-так підволікся до стіни. Вартислав сидить поруч. В тяжких кайданах… До нього притулився ще один дивний, замордований до невпізнання.
— Я — Іскра Іровит, мій Повелителю, — стиха говорить другий бранець, — може пам’ятаєте? Брав участь у позаминулих змаганнях як «Мандрівний вогник»…
— О, стріла у гербі, і гасло «Як і вона — несхибні», — шепоче Вогнедан, — твій брат є поручником палацових гриднів Ведангу… Чи радше сказати — був…
— Я ще живий, мій Повелителю…
Спалах Іровит… Лежить тут таки, поруч з братом… Обличчя спотворене ударом меча…
— Хто ще…лишився?
— З вами Мирослав Вишневський, Повелителю…
— А біля нього?
— Княжич Чорногори… Бідолаха ледве дихає…
У Владана Парда замість правиці — обрубок… Культя сяк-так перетягнута уривками сорочки. Юнак аж білий від втрати крові. Мирослав теж весь в закреплій крові….
— Що ж все таки сталося? — питає Вогнедан, а в голові водно повторюється: «Дана… Дана… Дана…»
— Тунель, — коротко відповідає Чорний Дракон, — тунель, Повелителю…
Владан Пард підводить голову і зі стогоном опускає її на Мирославові коліна.
— Пане Вартиславе, — шепоче Вогнедан, і сльози повзуть йому з-під повік, — бідолашний мій пане Вартиславе…
— О, тільки не це, — мовить Охоронець Клейнодів майже люто, — тільки не це, Повелителю… Пси не питали мене про тунель, бо фарбований альбінос напевне забув, що таке взагалі існує. Від мене домагалися, щоб я написав листи вам та Воїславу з проханням здатися. Але, якби мене допитували з метою показати їм вхід, я б краще відкусив би собі язика…
Вогнедан заплющує очі… На що він натякнув Вартиславу… Для чого? Вже нічого не виправиш… Однак, так скривдити…
Брязкіт ланцюга… Теплий дотик до вологої щоки.
— О, та не плачте ж…, - Вартиславів голос бринить ніжністю, — присягаю, що не образився… Звісно, у кожного є свій поріг болю, за яким чоловік може зламатися… Важко звинуватити… Мене тримає при силі лють — я нині живу тільки нею… І тому можу терпіти біль.
— О, пан Вартислав, — шепоче Іскра, — є зразком відваги і мужньости… А я щоразу на допиті ганьбив свої вуха, бо кричав на весь їхній табір… Пси насміхалися наді мною — альбінос з отим його Руданом.
— Кричати від болю не є ганьбою, — мовив Веданг, — ганьбою є плазувати перед переможцем. Ти у мене розумник, Іскро… І мужній воїн… Кричати ти кричав, але не більше… Адже вони хотіли, щоб і ти написав листа до брата…
— О, мої вуха були б червоні від сорому, якби ти зробив це, — озвався Спалах, — хоч я і люблю тебе, братику…
Вогнедан наважується врешті глянути в лице Охоронця Клейнодів. Кладе долоню на його закуті руки.
— Пробачте, — говорить, — я зробив зле, сказавши це… Але що ж все таки трапилося?
— Не вибачайтеся, — сказав Вартислав, — я не зламався на допиті, але провина все одно моя. Пам’ятаєте справу «зеліборської божевільної»?
— Одна особа зникла, одну вбито, — поволі згадує Вогнедан, облизуючи потріскані вуста, — замах на Мирослава — його трохи не зарізали ножем…
— Я мав купу скелець, але не зміг скласти з них картину, — озвався знову Веданг-старший, — оці три справи, малювання Вовчура, яке опинилося в Зеліборі, ще дещо… А вчора я побачив в наметі воєводи Ріміна Чаяну…
— Ні! — сказав Вогнедан, — вона ж у Чорногорі…
— Вона не бранка, Повелителю. Вона заодно зі своїм братом… Це вона вказала моанцям вхід до тунелю…
На цей раз застогнав Мирослав Вишневський. Мовив розпачливо:
— Чому я тоді не придушив цю огидну особу?
— Ні…, - ще раз повторив Вогнедан, — не може бути… У неї ж загинула вся родина… Її мати наклала на себе руки, коли варвари увірвалися до Зелібору…
— Вона божевільна, — повторив Вартислав, — але досить ховатися за словами. Вона — просто зрадниця, мій Повелителю.
— Просто, — шепоче Вогнедан, — так просто…
— Вони, — сказав Вартислав, — вночі розчистили хід… Я чув їхні розмови, і тому уявляю… На світанку почався штурм головної брами, і одночасно варвари зайняли ратушу…