Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Вона поїхала з Сапожковим у Царицин за книжками, полотном, фарбами. Дещо вдалося дістати. Сергій Сергійович надав їй багато корисних, а ще більш божевільних порад. Вирішено було без ніякої попередньої тяганини підібрати акторів і зразу починати репетирувати «Розбійників» Шіллера.
Телєгін був захоплений не так майбутньою виставою «Розбійників», як тим, що Даша нарешті знайшла роботу, захоплена нею, бігає, метушиться, розмовляє з червоноармійцями, сердиться, часом плаче з досади і тепер уже не повернеться (як йому через душевну простоту здавалось) до напруженої зосередженості на самих своїх переживаннях.
Наказом по полку в драматичну трупу були зараховані Горпина, Онися, Латугін, — він ходив до комісара, щоб його не обминули в цій справі, — Кузьма Кузьмич, Байков і ще кілька червоноармійців, гармоністів, балалаєчників та співаків.
Увечері в сараї при світлі недогарка Даша прочитала п’єсу. В мізерному освітленні обличчя акторів ледве проступили крізь пару від дихання. Через щілини брами вітрець наносив снігу. Даша читала ясним, чистеньким голосом, стараючись по пам’яті наслідувати, як читав колись Безсонов: одна рука за лацканом чорного сюртука, відчужений від життя голос, і слова, як шматочки криги, і літературні дами, що жадібно ковтають їх, важко дихаючи навколо в кріслах…
Вже з середини читання Даша зрозуміла, що п’єса не подобається, хоч у ній багато чого було викреслено. Наприкінці Даша зовсім заспішила. Закінчивши, сказала після ніякового мовчання:
— Ну от, це — «Розбійники» Шіллера, яких ми повинні грати…
Чоловіки закурили, один з них, Латугін, — неголосно:
— Мудра штучка.
Тоді Кузьма Кузьмич, діставши з кишені свіжий недогарок, засвітив його і сів поруч з Дашею.
— Товариші, Дарія Дмитрівна ознайомила нас з твором, а тепер я його прочитаю.
І він, взявши у неї книжку, почав голосно читати, зображаючи голосом і всім обличчям то батьківську скорботу старого графа Моора, то шипів з присвистом, і ніс його приплющувався, і очі лізли навскоси: «… Я був би жалюгідним роззявою, коли б не зміг вирвати любимчика сина з батьківського серця, хоч би він був прикутий до нього залізними ланцюгами… О совість! Чудове опудало для горобців… Пливи, хто може пливти, а хто важкий, — потопай…»
І слухачі ніби своїми очима бачили повзучого гада франца Моора. Але ось голос Кузьми Кузьмича міцнів, рукою він куйовдив волосся, збиваючи його над лисиною, страшно витягались губи в нього, блищали очі найблагороднішим гнівом: «О люди! Люди! Брехливе, коварне поріддя крокодилів! На вустах — поцілунок, в руці — кинджал, щоб увігнати в серце… Пекло і тисяча дияволів! Палай вогнем, терпіння благородного мужа, перетворюйся на тигра, смирна вівця…»
Онися Назарова тихо ойкала; Латугін весь подався до свічки, що освітлювала чарівну книжку, по рядках якої повзав ніготь Кузьми Кузьмича. Сам Карл Моор гримів у темному сараї, — бунтівливий чоловік, якого розуміли схвильовані слухачі. Та ще які знаходив слова, щоб розказати про свої кривди, оце п’єса, б’є під самий корінь!
Коли догорів недогарок, і Кузьма Кузьмич похмуро проговорив останні слова Карла, який згадав, ідучи на страшну смерть, про бідняка-наймита, — Онися й Горпина почали витирати очі рукавами шинелі. «Правдива штучка», — промовив Латугін. І всі погодились на тому, що Карл даремно, згарячу, неправильно убив кохану Амалію, її треба було взяти в ватагу, перекувати. В цьому місці Шіллера доведеться виправити, інакше через таку дрібницю хороша п’єса не сподобається червоноармійцям, і можуть бути навіть шкідливі наслідки серед бійців. Амалію, тут же коло стола, вирішили не заколювати, а Карл їй говорить: «Іди додому, нещасна», — заплакавши гірко, вона виходить.
Онисі доручили грати Амалію, Карла — взявся Латугін. Падлюку й гада Франца хотіли дати Байкову, — побоялись: не втримається, почне смішити публіку, червоноармійці, як побачать його бороду, — так і гримнуть. Вирішили: Франца грати Кузьмі Кузьмичу, а щоб він здавався молодшим — зобов’язати його наголо оббритися. Старого графа Максиміліана фон Моора віддали червоноармійцеві Ваніну, з густим голосом. Решту ролей розхапали Горпина й молоді бійці. Хтось приніс клоччя й гасу, в сараї стало ясно від диму палаючого факела. Не розходячись, почали репетирувати.
Даша повернулася додому аж перед ранком і ще довго розказувала Іванові Іллічу, — він босий, в шинелі наопашки, сидячи на ліжку, реготав до сліз.
— Латугін Карла Моора грає? (І він пирхав і хрюкав, тримаючись за живіт). Ой не можу… А ти знаєш, чого він Карла Моора взявся грати, прохвостище? Він за Онисею упадає… А йому Шаригін обіцяв печінки вирвати… А Кузьма Кузьмич? Франца… Цей може… В чому ж вони — не в гімнастерках же будуть ламатися? Я пошлю завгоспа, на хуторі одному якийсь присяжний повірений з Петрограда застряг з чемоданами… Розживемось на сюртуки і фраки…