Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Степ проклятий, повземо, як жуки по скатерці, — сказав Іван Гора. — Добре, якщо козачкй нас ще не вислідили.
— Ну, як не вислідили, — сказав Телєгін, — у них своя пошта, від самих хуторів за нами стежать.
Сапожков насунув папаху аж на брови, поскакав до розвідників.
Підходили передні вози на кудлатих від поту конях, що важко дихали. З возів позіскакували червоноармійці, і Іван Ілліч наказав їм бігти — махати і кричати до тих, що відстали, щоб підтягалися і трималися тісніше. Пробираючись між возами, він побачив Кузьму Кузьмича, який обв’язав вуха ганчіркою, — він поганяв коня; на купі декорацій сиділа Даша, в башлику, в некритому білому кожусі, обличчя її було, як у маленької, яскраво рум’яне і заспане. Мружачись від снігового світла, вона щось закричала йому, але за рипінням возів, голосним гомоном він нічого не почув. Потім побачив Горпину, що сиділа з трьома червоноармійцями, — вона теж щось почала кричати, показуючи рукавицею на небо. «Чого їй там треба?» — Іван Ілліч відхилився назад у сідлі. Ясно видно було літака — чорну пташку нижче шаруватої хмари, під якою розходилось імлисте сонячне повітря.
Тепер його побачили всі. Іван Ілліч, ударивши коня, врізався між возами: «Розсипайся!» Величезний Іван Гора, підвівшись на стременах, загорлав басом: «Вогонь по літаку!» Повз Івана Ілліча промчав віз, — Даша з страшними очима і Кузьма Кузьмич, що шмагав коня кінцями віжок. Почалась безладна стрілянина. Літак, люто ревучи, з відігнутими крильми почав заходити за хмари, з черева його посипались яйця, з свистом полетіли вниз і вибухнули на чистому снігу чорними кущами.
Таке страхіття багато з червоноармійців бачили вперше, — деякі вози поскакали далеко в степ. Протяжно заграла сурма, збираючи розсипаний стрій. І довго ще молоді хлопці сторожко поглядали на хмари.
Тепер треба було ждати й самих козаків. Вози йшли вісь коло осі, тісними рядами. З гармат, що повзли в середині витягнутого чотирикутника, були зняті чохли. Надвечір попереду заліловіли обриси села. Звідти підтюпцем повертався Сапожков з двома розвідниками. Збуджений і веселий під’їхав до Телєгіна й Івана Гори, зняв папаху, скуйовдив мокре волосся:
— Все гаразд, на хуторі нікого, крім жінок і дітей. Далі, верст за п’ять, станиця, там — козаки…
— Козаки, козаки, потішили теж! — сердито перебив Іван Гора. — А де наші?
— Не знаю, кажу ж тобі… Наші від станиці відійшли, а на хуторі їх не було…
— Хутір треба займати, — сказав Іван Ілліч, — поки не зв’яжусь з фронтом, ані кроку далі хутора не ступлю.
Смерком зайняли хутір, що розкинувся понад берегом загаченого яру. Червоноармійці стукали в віконниці, кричали залякуюче: «Хазяї, вилазь!» Заходили в натоплені темні хати. Лише де-не-де за піччю знаходили жінку з дитиною або бабусю, що бурмотіла з остраху. Все чоловіче населення втекло в станицю. Телєгін наказав окопуватись. Обидва кінці вулиці загородили тісно поставленими возами. Сапожкова він ще завидна послав з охочими в глибоку розвідку, щоб за ніч зв’язатися з фронтом.
Ніч минула тривожно. Хоч козаки не дуже охочі битися ночами, проте можна було сподіватися від них усякої пакості. Іван Ілліч і Іван Гора ходили з кінця в кінець хутора, пробирались по гнучкому ще льоду на той бік ставка. Небо було непроглядне, гарматна стрільба на північному сході затихла. Зривався вітер, що віяв вогкістю, мороз зменшувався, і сніг уже не рипів під ногами.
— У пастку, ну чисто в пастку потрапили, — гудів Іван Гора, похмуро ступаючи поруч з Телєгіним, — не змогли довести полку… Ганьба! Нас шукають: ми шукаємо, що за чортівня! Хто винен, ну, хто?
— Та облиш, ніхто не винен!
— З кого першого спитають? З мене. І правильно. Комісар у степу з полком загубився, от чортівня!..
Гучно пролунав поодинокий постріл. Іван Гора з розгону спинився. Було чути удари його серця. І зразу знялась ураганна стрільба і так само раптово вщухла. В темряві лише перемовлялися люди, що повискакували спросоння з хат.
— Нервуються хлопці, — сказав Іван Ілліч. — Молодь необстріляна. Давай покуримо.
Перед світанком він зайшов на хвилинку в хату, обережно переступаючи через ноги сонних, навпомацки добрався до грубки. Дашина рука в темряві відшукала його і погладила по обличчю, він притулив до губів її теплу долоню.