Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Проте у Олексія смутно було на душі. Витягнув був кисет, — тьху ти чорт, паперу нема… Цього літа один фельдшер розказував, що в махновській армії багато нервових, — на вигляд людина здорова, півпуда каші змаламурить, а нерви у неї, як котячі кишки на скрипці.
«Гаразд, нерви, — пробурчав Олексій, — раніш ми про них і не чували». Він підійшов до'обгорілого комина, що самотньо стирчав на згарищі, спробував його похитати, — чи міцний? Наліг плечем, і він похитнувся… «Отож-бо, нерви…»
Олексій оселився з Катею і Мотроною у родички, вдови. Було у неї тісно й незручно. Мотрона побілила піч, змастила сірою глиною долівку, запнула мереживами підсліпуваті віконця. Олексій купив борошна, картоплі і скільки треба паші для коней — у кого віз, у кого два. Він ні з ким не торгувався, грошей не жалів і навіть, якщо дуже просили, давав трохи солі, що була дорожча за золото. Він знав, що односельці його гроші вважають легкими і три вози добра та п’ятеро коней довго не подарують йому.
Важче було умовити односельців, щоб не заважали йому будуватися. Він надумав розвалити флігель у князівській садибі, що стояла, розорена й занедбана, за голим парком на горі. В панському будинку нічого не залишилось, — тільки вибиті вікна чорніли між облупленими колонами. А флігель, де жив управитель, був цілий. Його не важко розібрати й перенести на згарище.
Але селяни все ще чогось боялись. На селі не було ніякої влади, — гетьманську вигнали, петлюрівська сяк-так трималась тільки по містах, червона ще не прийшла. Без влади, може, через незвичку, було все-таки страшнувато: коли б хтось потім не спитав. Вирішили обрати старосту. Але в старости ніхто не захотів іти, — багаті й розумні тільки махали рукою: «Та що ви, та навіщо воно мені…» Поставити на цю посаду злидаря якого-небудь, якому втрачати нічого, — не хотілось. З радянського боку йшла чутка про цих злидарів, що з смирних стають вони, ой, які спритні.
Підходящу людину знайшли жінки, — одна нараяла одній, і защебетали по всьому селу, що старостою сам бог велів обрати діда Опанаса. Цей дід жив собі спокійно при двох своїх невістках (синів його убили в германську війт ну), в полі не працював, доглядав птицю та коло хати І нагукував на невісток. Старий був дріб’язковий, причепливий. В давні-предавні часи служив при генералі Скобелеві.
Дід Опанас зразу погодився бути старостою: «Спасибі, вшанували мене, але вже не відмагайтесь — слухати себе присилую». З сивою бородою, розчесаною по-скобелєвськи на два боки, в підперезаному низько кожусі, з високою горіховою палицею ходив він по селу і придивлявся __ до чого б причепитися.
Олексій, зустрічаючи його, щоразу знімав шапку і шанобливо кланявся. Дід Опанас, насунувши на очі страшні брови, питав:
— Ну, чого тобі?
— Нічого, спасибі, Опанасе Опанасовичу, все на тому самому місці горюю.
— З людьми ніяк не можеш поладнати?
— Тільки й надії на вас, Опанасе Опанасовичу… Зайшли б коли-небудь.
— Чи не забагато шани тобі буде, га?
Олексій все-таки заманив Опанаса Опанасовича: послав Мотрону до його невісток — купити гусака, котрий гладший, та сказати, що завтра, мовляв, справляємо іменини, кликати нікого не кличемо, — тісно, а добрим людям раді. Дід Опанас був до того ж цікавий. Як тільки зимові сутінки залягли над селом, він прийшов на іменини в жар—?0 натоплену хату, з доріжкою від порога до багато накритого стола. Скрізь світили скалками або каганцями з олії в консервних бляшанках, — тут над столом горіла гасова лампа.
Дід Опанас увійшов суворий, як і належить владі, і, знімаючи шапку, побачив красуню Мотрону — із стуленими губами, з чорними недобрими очима, і ту, другу, про яку в селі ходили різні балачки, іменинницю, теж гарну жінку. Обидві, і Мотрона, і Катя, були одягнені в міські плаття, одна — в червоне, друга — в чорне. Дід Опанас розмотав шарф, стягнув кожуха і швидко збив бороду на обидва боки.
— Ну, — сказав він задоволено, — приємній кумпанії моє шанування.
Вчотирьох сіли за стіл. Олексій з-під лави дістав пляшку миколаївської горілки. Почалася приємна розмова.
— Опанасе Опанасовичу, іменинниця наша, будьте знайомі, — моя наречена, любіть і жалуйте.
— Он як? Будемо, будемо жалувати, жінки ласку люблять. А з яких вона?