Із праху посталі
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-6078-3
- Переводчик: Дар’я Миколенко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Із праху посталі». Краткое содержание книги:
Звісно, Елліоти на Аддамсів геть не схожі, що не заважає їм бути абсолютно унікальним літературним сімейством, яке припаде до вподоби шанувальникам «Кульбабового вина» та «Прощавай, літо».
— Татусю, ходи подивишся на нас! — покликала дівчинка.
— Ми йдемо на пагорб, — сказав один хлопчик. — І там будуть діти з міста.
Дядько Ейнар похрустів кісточками пальців.
— А що за пагорб?
— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв, звичайно! — закричали вони хором.
Тепер він поглянув на них.
Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.
— Ми будемо запускати наших зміїв! Ходімо, подивишся?
— Ні, — відповів він. — Мене хтось побачить.
— Ти можеш заховатися в лісі та дивитися звідти. Нам дуже хочеться, щоб ти подивився.
— На повітряних зміїв? — здивувався Ейнар.
— Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!
— Звідки ви знаєте?
— Ти — наш тато, — знову вигукнули вони хором, — саме тому і знаємо!
Він уважно подивився на кожного з дітей.
— Свято повітряних зміїв, кажете?
— Так, тату!
— І я виграю! — закричала донечка.
— Ні, я! — заперечили хлопці. — Я, я!
— Хай йому всячина! — вигукнув дядько Ейнар, підстрибнувши високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Дітки! Дітки, я дуже-дуже люблю вас!
— Що? Тату, що трапилося? — Діти відступили.
— Нічого! — проспівав Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом. Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! До мене дійшло! Я знову вільний! Наче іскра в комині! Наче пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш? Мені не потрібна ніч! Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині й довіку! І ніхто не помітить мене, і ніхто не підстрелить, і, і… Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!
І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми вітру!
Через галявини, поміж ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його донечка і синочки, а Брунілла стояла на ґанку, посміхалась і махала рукою, знаючи, що відтепер її сім’я буде бігати і навіть літати від радості.
Щойно діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі троє зупинились, тримаючи мотузку нетерплячими та завзятими пальцями, і кожен намагався посмикати, підтягнути, скерувати змія.
Уся міська дітлашня теж прибігла зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром.
І тут вони побачили велетенського зеленого змія, що ширяв і пірнав у небесах, і навперебій закричали:
— Ого, який змій! Ого-го-го! Якби тільки в мене був таких! Який змій! Де ви його взяли?
— Наш тато зробив! — хором вигукнули шляхетна донька і двоє чудових синів, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий змій у небесах пірнув та злинув ще вище й завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!
Розділ 16
Шептуни
Список був довгим, а потреби — очевидними.
Потреби виявлялися в різних формах і виразах. Із плоті й крові, швидкоплинних настроїв, що ледве відчувались у повітрі, в подобах хмар, подихах вітру, а інколи — просто в ночі, але всім їм потрібно було одне — сховок: чи то у винних погребах, чи то на горищах, чи в кам’яних статуях на мармуровому ґанку Будинку. І серед них були прості шептуни. Аби розібрати, що їм потрібно, слід було уважно слухати.
І шептуни шепотіли:
— Причаїться. Не ворушіться. Не говоріть і не вставайте. Не слухайте крик і плач гармат, бо вони повідають лише про сумну долю й смерть, без появи привидів і духів. Нам, великій армії моторошних воскреслих, не кажуть «так», нам кажуть «ні». Жахливе «ні», через яке кажан падає без крил, а вовк ламає ноги, усі труни вкриваються льодом, пойняті вічним морозом, од якого не врятується жоден із Сім’ї, і нічий подих не зможе пуститися в мандри на жоднім підсонні, ні в хмарці пари, ні в тумані.
— Лишайтесь, ох, залишайтесь у великому Будинку, і нехай стук ваших сердець-викажчиків[37] буде чутно через мостини. Лишайтесь, ох, залишайтесь, най не буде ні звуку. Сховайтеся. Ждіть. Ждіть.
37
Едґар Аллан По. Викажчик — серце (The Tell-Tale Heart, 1843; пер. Бориса Ткаченка, 1928). Див. також переклад Віктора Шовкуна «Серце виказало» (1992).