Із праху посталі

Шістнадцять маленьких буханочок, спечених протягом години, зі золотистою скоринкою, встилали труну по периметру, над ними стояв запах дріжджів і теплої печі.

— Хліб та цибуля, — промовив найстарший з майже-дядечків у єгипетському савані, схиляючись і вказуючи в садову труну. — Сам поклав цю цибулю і хліб. Не для довгої подорожі вниз по Нілу назустріч забуттю, а вгору по Нілу, до джерела, до Сім’ї, а потім до часу зернини, до часу гранату з тисячею пуп’янків, що дозрівають щомісяця. В оточенні мільйонів ненароджених, що безмовно волають про народження. І що ж?..

— Хліб і цибуля. — Тімоті всміхнувся разом з усіма. — Цибуля та хліб!

Дістали цибулю, а поруч з нею поклали хліб, і тепер обличчя в домовині прикривала тільки вуаль.

Мати махнула рукою.

— Тімоті?

Тімоті відсахнувся.

— Ні!

— Вона не боїться того, що її побачать. І ти не повинен боятися побачити її. Давай.

Він підхопився й підійшов.

Вуаль метнулася в повітря, немов хмарка білого диму, яку підхопив і поніс геть вітерець.

Анжеліна Маргарита лежала із заплющеними очима, повернувшись обличчям до свічки і ледь помітно всміхаючись.

Це була радість, і насолода, і прекрасна іграшка, упакована і доставлена з іншого часу.

Затріпотіло полум’я свічок. Од шаленої відповіді Сім’ї ніби стався землетрус. Вигуки заповнили темне повітря. Не знаючи, що робити, вони аплодували золотим локонам, високим тендітним вилицям, вигнутим бровам, маленьким й ідеальним вушкам, задоволеній, а не самовдоволеній усмішці, свіжому на фоні тисячолітнього сну обличчю, елегантному узвишшю її грудей, її рукам, схожим на кулони зі слонової кістки, крихітним ніжкам, які так і просили поцілунку та яким, здавалося, не потрібно було взуття. Господи, та вони віднесуть її куди завгодно!