Із праху посталі

— Попалася! — закричав він. — Зловив!

— Ні, — тихо сказала вона і взяла його за руку. — Ніколи, дорогий кузене. Послухай!

І пояснила:

— Отакою вісімнадцятирічною я побуду лише якийсь час, а потім матиму сімнадцять років, шістнадцять, і — ох, Тімоті, — поки я така і в такому-то віці, мені потрібне хутке кохання, швидкий роман у місті внизу, приховавши, що я з цього пагорба або з цього будинку, і порадіти трохи життю, перш ніж мені виповниться п’ятнадцять, чотирнадцять і тринадцять, а тоді невинні дванадцять, коли серце вже не битиметься так шалено і кров не приливатиме до обличчя; потім невчені, але такі щасливі у своїм невігластві одинадцять і ще щасливіші десять. Усе ж таки, Тімоті, якби тільки десь на зворотнім шляху ми могли з’єднатися, дружньо потиснути один одному руки, радісно обійняти одне одного, то як добре було б, так?

— Я не розумію, про що ти говориш!

— Скільки тобі років, Тімоті?

— Думаю, приблизно десять.

— Ну, звісно. Значить, ти не знаєш, про що я кажу.

Раптом вона нахилилася вперед і поцілувала його в губи так, що луснули барабанні перетинки й розболілося м’яке немовляче тім’ячко.

— Ти хоч трошки уявляєш, що втрачаєш, відмовляючись від моїх почуттів? — спитала вона.

Тімоті зашарівся. Його душа вискочила з тіла і бурею кинулася назад.

— Майже, — прошепотів він.

— Зрештою, — сказала вона, — я повинна буду піти.

— Це жахливо! — вигукнув він. — Чому?

— Я мушу, любий кузене, бо якщо лишатимуся надто довго в якомусь місці, то вони помітять, що в жовтні мені було вісімнадцять, а в листопаді сімнадцять, а потім шістнадцять, а до Різдва всі десять, навесні два, а потім один, і потім я шукатиму тіло, в утробі якого зможу сховатися, поки не настане одвічне Завжди, звідки ми всі прийшли в гості до Часу, щоб потім зникнути у Вічності. Так сказав Шекспір.