Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Військо лавами ставало: кожен рід - окрема лава.
Я втомився - так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».
Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я - твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»
Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині -
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»
Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?
Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.
Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.
Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною - їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,- так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»
Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж - аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я - єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся - не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,- не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».
Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;