Витязь у тигровій шкурі

Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»

Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!

Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-

Покажу свою їм силу, буду битись до загину,

Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»

Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.

Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;

Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.

Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.

Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:

Жениха забий таємно, за один згуби удар,

Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.

Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.

Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,

Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,

Свого спадку не дозволю поділити пополам;

Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»

Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-

Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,

І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-

Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».

Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу

І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.

Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-

Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.

Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-

Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,

Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,

Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.