На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Не було єдності між командуванням армії УНР і галицьким командуванням. Якщо перше рвалось до Києва, то друге пропонувало всі сили зосередити на півдні, щоб захопити Одесу й мати через Чорне море вихід у світи, відкіля сподівались дістати збройну, медичну та всяку іншу матеріальну допомогу. У війську починався тиф і, щоб боротися з ним, не було ні ліків, ні санітарних поїздів. Відчувалась нестача набоїв та снарядів, які вимінювали у румунів на цукор.
Беручи все це на увагу, галицькі штабники, вихованці австрійської військової школи, пропонували закріпитись на Правобережжі, дати війську перепочити, провести мобілізацію й добре вишколити рекрутів і лиш навесні 1920 року розпочати рішучий наступ на Київ і все Лівобережжя.
Петлюра категорично відкидав цей план, бо вважав, що здобуття Києва матиме велике моральне значення для всього народу й піднесе бойовий дух армії.
Походивши по Старому місту, прочитавши свіжі газети та перекусивши на базарі двома пиріжками й яблуком, я подався на вокзал і сів у перший поїзд, що рушав на схід.
Цей поїзд їхав аж до Вінниці і складався з пасажирських вагонів для цивільних і кількох товарних — для військових. Однак і в товарних, крім козаків, що здебільшого повертались після тифу з шпиталів, було трохи різноманітної публіки, бо тут можна було їхати без квитків. Серед військових впадав у очі довготелесий старшина, що лежав ниць на шинелі, постеленій на підлозі. Він кілька разів намагався лягти горілиць, але йому заважали остроги на- чоботях, які свідчили, що він кіннотник. «Це син Миколи Садовського — отого знаменитого Садовського, українського артиста й режисера», — перешіптувались цивільні пасажири. Одного сина української знаменитості — адмірала й автора «Історії України-Руси» та опери «Катерина» Миколи Аркаса я бачив у Києві під час короткого перебування там Директорії. Він командував тоді якимось кінним загоном і в дальшому визначився тільки тим, що весь час відступав, а його загін співав під час відступу відому пісню «Ой жаль, жаль мені буде — візьмуть її люди, моя не буде».
Мені хотілось роздивитись тепер сина Садовського, але він спав, а якщо й прокидався, то лягав у протилежний від мене бік.
У Проскурові він вийшов із поїзда, і більше я не бачив його і щось нічого не чув про його подвиги. Мабуть, не тільки в кінноті, а й у дальших звитягах він був цілком до пари Аркасові.
Поїзд ішов дуже поволі, довго стояв на станціях і спинявся на кожній маленькій зупинці, тож до Вінниці ми прибули лише вранці другого дня.
Тут керували всім галичани, і мене, тільки-но я опинився на пероні, одразу повели до коменданта — з’ясовувати, хто я й чого тут опинився. Моє посвідчення українського університету одразу легалізувало мене, і літній комендант, не довго думаючи, запропонував мені вступити до Галицької армії. Ото ще маєш клопіт! Для чого мені, наддніпрянцеві, вступати до Галицької армії? Я відмовився, і комендант почав вичитувати мені, як то недобре, коли юнак, призовного віку, не розуміє, що треба насамперед вибороти Україну, а тоді вже сідати за студентські підручники. Я заявив, що їду на фронт першим же поїздом, щоб вступити до своєї наддніпрянської армії. Це вплинуло на коменданта, і він відпустив мене на перон, де стояв поїзд на Хрестинівку. Це порушувало мої плани, бо мені хотілось вступити в ті частини, що наступали на Київ, але нічого не вдієш: Хрестинівка так Хрестинівка!
Надвечір поїзд прибув на місце. Але в який же незручний час принесло мене сюди! До Хрестинівки підступають червоні, що з самої Одеси пробиваються на північ коридором між українською армією і військом генерала Денікіна. Під командуванням Якіра й Затонського сюди сунула справжня численна орда, яка складалась Ь регулярних частин Червоної армії, мадярської кінноти, котра рвалась до радянської Угорщини, деморалізованих матросів та всякого наброду на зразок полку Міші Япончика, складеного із одеських бандитів. Спинити й розбити цю орду в передових частин української армії не було сили, через те вони намагались тільки не допустити червоних у глиб України й спихнути їх у денікінський бік. Це завдання виконували частини Селянської дивізії, складеної частково з повстанців, що з’єднались нещодавно з регулярною армією УНР. До одної з таких частин, що звалась 15-й полк ім. Тараса Шевченка, приєднався і я.