Тінь попередника
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-009-4
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Тінь попередника». Краткое содержание книги:
Роман «Тінь попередника» В.Єшкілєва — перший з трилогії «Фаренго», що виходить в серії інтелектуальних романів «Червоне та чорне», є прикладом абсолютної позажанрової інтеграції почуттів, відчуттів і вчинків. Бо що є реальністю, а що фантастикою — на це навряд чи хтось зможе відповісти.
* * *
Володимир Єшкілєв народився в 1965 році в Івано-Франківську. Естет, енциклопедист і гурман літератури. Колекціонер вражень і шукач пригод. Його твори нагадують елегійні райські кущі, до яких несподівано завітала неприхована правда життя, і ми знову поринаємо в одвічне протистояння добра і зла, любові і ненависті, світла і темряви. В. Єшкілєв — майстер, який одним мазком може змінити напрямок сюжету. Пише в різних жанрах, але віддає перевагу інтелектуалізму в літературі.
Автор низки оповідань, новел, есе. Окремими виданнями вийшли романи «Адепт» (разом з Олегом Гуцуляком), «Втеча майстра Пінзеля», «Богиня і консультант» та інші. Роман «Тінь попередника» — перша частина трилогії «Фаренго».
— Неперевершений суп. Густий, ситний. А в ньому теж зварили якесь океанське почварисько? — запитав Марков.
— Так, — підтвердив правитель. — Цей суп приготували з мацаків прибережного спрута.
— Teroterus dipnoi? — запитала Ґвен Вей.
— Його велетенський шляхетний різновид, — підтвердив офіцер-біолог. — Цей головоног бридкий на вигляд, проте його м'ясо їстивне навіть після простої термічної обробки.
— І прянощі також місцеві, — завважила адміральша. — Такі чорні водорості.
— Дуже специфічний смак, — оцінив Вольск. — Нагадує земного кальмара, тушкованого у білому вині зі спеціями.
— Набагато смачніше! — не погодився тіронієць. — У цього щупальця надзвичайно цікавий пряний смак. Нібито й не нав'язливий, і, водночас, його ні з чим не сплутаєш. Я знаю декількох тіронійців, які віддали б кілька років свого життя за одну лише участь у такій дегустації.
— Послухавши вас, детективе, починаєш уявляти Тіронію раєм для життєлюбів, — похитав головою капітан-лейтенант. — Але ж, насправді, ця ваша Тіронія — жахлива сміттєва діра. Планета-завод з дешевою робочою силою. Навіть у ресторанах там пропонують синтетику без смаку.
— Пропонують, не сперечаюсь. Проте люди у нас душевні, — підморгнув археологові Марков.
— Другий тост за мною, — оголосила ксенобіолог і підняла келих. — Панове, вип'ємо за перемоги найвідомішого мисливця Галактики лорда Джиліна, за великодушність його прекрасної дружини, високорідної леді Саманти, за здоров'я їхніх дітей і за великий Дім Атлопатеків!
Присутні супроводжували тост побажаннями здоров'я адміральському подружжю і всім благородним нащадкам старшої наложниці Сіорана Третього.
— А що це за рослина? — запитав Марков, чіпляючи ложкою цибулину, що плавала в супі.
— Цибуля. На Тіронії не їдять цибулі? — здивувався археолог.
Капітан-лейтенант багатозначно пирхнув.
— Ми споживаємо синтетичні цибулеві палички. Але вони виглядають інакше. Вони майже квадратні в перетині і довгі. Ось такі — детектив розвів пальці, демонструючи довжину цибулевих паличок.
— Краще їсти кальмарів і спрутів, аніж молекулярну синтетику, — впевнено сказав Вольск. — Квадратна цибуля! Жах!
— Це лише ваші, Алексе, снобські припущення. До речі, про спрутів, — Марков повернувся до офіцера-біолога. — Адмірал сказав, що це прибережна тварина. Вона що, постійно сидить в прибережній воді чи ще й час від часу вилазить на берег?
— Спрути сімейства Decapodus відкладають на березі свої яйця, — охоче вдався до пояснень офіцер. — На піщаних пляжах. В океані багато хижаків, а на березі ніхто, окрім нас, не загрожує їхнім нащадкам.
— Отже, це такі місцеві земноводні?
— Можна й так сказати, хоча ми й не використовуємо таке визначення для тубільних створінь.
Доки у середній частині столу вели захоплюючу бесіду про спрутів, до правителя підійшов один із молодших офіцерів і щось сказав. Адмірал подивився на монітор, прикріплений до обшлагу мундира. Його обличчя спохмурніло. Джилін якось дивно глянув на Маркова, вибачився перед Ґвен Вей і покинув залу. Його дружина виглядала розгубленою.
— У тебе ввімкнений комунікатор? — запитав детектив археолога.
— Ні.
— А ти ввімкни на всяк випадок.
— А, власне, що відбувається?
— Думаю, ми скоро про це дізнаємося. Шкода, що Ґвен не встигла вирішити питання з «чорною скринькою».
— Правитель вже не повернеться до столу?
Марков знизав плечима.
За хвилину ще кілька офіцерів залишили застілля. Серед них були біолог і Тена Ферфакс. У Вольска склалося враження, що їх викликали через внутрішні комунікатори. Роль тамади перебрав на себе мер. Проте його тости і жарти зависали в напруженій атмосфері. Офіцери перешіптувалися.
У лівій частині голови археолога відчулося легке поколювання. Відчуття виклику. Він послідовно доторкнувся язиком до трьох сенсорів, вмонтованих у зуби. В голові з'явився голос Гело:
«Вей, Маркову і Вольску. На базі надзвичайна ситуація. Апартаменти правителя надійно захищені, проте на всяк випадок приготуйтеся до евакуації. До аварійного шлюзу вас проведе лейтенант Служби з червоним значком на кишеньковому клапані».
— Нікуди не йдемо, — шепнув детектив на вухо археологові. — Ніякої евакуації, ніяких лейтенантів і ніяких аварійних шлюзів.
— А якщо це зараження?
— Зараження? Малоймовірно. Тут уже нікого б не було.
— А що ми будемо робити?