Оповідання про Шерлока Холмса

— І залишите справу незакінченою?

— Ні, закінченою.

— А таємниця?

— Її розгадано.

— Хто ж у такому разі вбивця?

— Джентльмен, якого я описав.

— Але як його звуть?

— Це не важко буде з’ясувати. Людей тут живе не надто багато.

Лестрейд знизав плечима.

— Я людина ділова, — сказав він, — і ніяк не можу дозволити собі шукати тут по всій околиці кульгавого джентльмена-лівшу. Та я зроблюсь посміховиськом на весь Скотленд-Ярд!

— Гаразд, — спокійно відказав Холмс. — Я дав вам шанс знайти злочинця. О, ви вже приїхали. До побачення. Перед від’їздом я напишу вам кілька слів.

Залишивши Лестрейда біля його мебльованих кімнат, ми поїхали до себе в готель, де на столі нас уже чекав сніданок. Холмс поринув у свої думки й мовчав, вираз його обличчя був якийсь страдницький, — немов у людини, що опинилась у складній і суперечливій ситуації.

— Слухайте, Вотсоне, — звернувся він до мене, коли зі столу було прибрано, — сідайте ось у це крісло і дайте мені трохи виговоритись. Я просто не знаю, що робити, і мені необхідна ваша порада. Закурюйте сигару, я зараз усе поясню.

— Будь ласка.

— Так от, обмірковуючи цю справу, в розповіді молодого Маккарті треба мати на увазі два пункти, які нас обох вразили, хоч висновки ми зробили протилежні: я витлумачив їх на його користь, а ви — навпаки. Перший полягає в тому, що батько, — так твердить син, — закричав «кууї!» раніше, ніж його побачив. Другий стосується дивного згадування умираючим пацюка. Він пробурмотів, як ви пам’ятаєте, кілька слів, але син розчув тільки одне це. З цих двох пунктів і повинно початися наше розслідування, і перш за все нам треба припустити, що все, сказане хлопцем, є абсолютною правдою.