Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Штірліц знизав плечима:
— Що ж, пора об'єднуватись…
— Знаєте, чому я хочу, щоб ви залишились у мене?
— Догадуюсь.
— Скажіть.
— Вам страшно. Мабуть, тому й хочете, щоб я був сьогодні поряд.
— І це теж… А насправді річ в іншому… Не тільки чоловіки живуть мріями про вигаданих ними прекрасних жінок, які все розуміють, гарні в розмові, а не лише в ліжку. Справжній друг потрібен усім… Ми, жінки, вигадниці витонченіші, ніж ви… Знаєте, коли б ми вміли писати, як чоловіки, ми таких книжок понаписували б… І, між іншим, це були б чудові книжки… От мені й здається, що я вас дуже давно вигадала, а ви взяли та й прийшли…
Він прокинувся від того, що відчув на собі погляд, важкий і невідривний.
Дагмар сиділа на краєчку ліжка й дивилася йому в обличчя.
— Ви розмовляєте уві сні, — прошепотіла вона. — І це дуже погано…
— Я скаржився на життя?
Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:
— Запалити вам сигарету?
— Я ж німець, — відповів він. — Я не маю права курити, — не випивши ковток кави.
— Кава давно готова…
— Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?
З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.
— Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? — допоміг він їй.
— Той чоловік не відрекомендувався…
— Він — лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?
— Так, — відповіла жінка. — Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.
— Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?
— У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?
— Я ніколи не бачив мами, Дагмар.
— Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— Він одружився вдруге?
— Ні.
— А хто ж вам готував обід?
— Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.
— Молоду?
— Так.
— Її звали Олександрін? Саша?
— Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.
— Ви згадували її сьогодні вночі…
— Мабуть, не тільки сьогодні…
— Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.
Жінка пішла на кухню — акуратну, облицьовану деревом, — а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я — об'єкт гри, це — точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції — б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»
Необхідність, як правило, жорстока
У Ейхмана справді були пронизливі, маленькі, запалі очі й синювато-чорне волосся на скронях — вилитий піковий король. До далеких вибухів — бомбили заводи в районі Веддінга — він прислухався, трохи втягуючи голову, ніби кланявся невидимому, але дуже поважному співрозмовникові.
— Я чекав вас з самого ранку, Штірліц, — сказав він. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка.
— Спасибі. Хто вам сказав, що я повинен бути у вас ранком?
— Шелленберг,
— Дивно, я нікому не говорив, що збираюся прийти найперше до вас.