Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
…Менгеле, зустрівши Бормана біля воріт, сказав:
— У вас сьогодні по-справжньому чудовий настрій, рейхслейтер!
— Саме так, — відповів Борман і поплескав Менгеле по щоці.
Бідолашні, бідолашні жінки… — I
— Ах, до чого тут руни, билини й міфи? — засміялася Дагмар Фрайтаг своїм низьким басом. — Пийте горілку й забудьте ви цю нісенітницю!
Вона примостилася на стільці, підібгавши під себе ноги; сиділа по-японськи, чудом, хоч справді була висока, як і уявляв Штірліц, тільки ще вродливіша.
— Тобто? — спитав Штірліц, випивши з якоюсь невідомою для нього радістю солодку шведську горілку.
— Все дуже просто, — відповіла Дагмар. — Дівчині з хорошої сім'ї треба мати професію: емансипація і таке інше. Я мріяла бути офіцером генерального штабу, мені дуже подобається планувати битви, я гралася не в ляльки, а в олов'яних солдатиків, у мене ще й тепер зберігається найкраща в Європі колекція, є навіть червоноармійці, потім покажу. Хочете?
— Хочу.
— От… А тато з мамою уготовили мені майбутнє філолога. А що це за наука? Це не наука, це — прикладне, це як оформлення ресторану майстром зі смаком, котрий знає, як використати морене дерево, де можуть красуватися рибальські сітки і яким чином придумати в затишному куточку залу шматочок Іспанії — гладко побілені стіні, деталі старовинних екіпажів та багато темної листової міді.
— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Тільки ваша вузька спеціальність — тобто взаємозв'язок скандінавської й германської літератур — цілком генштабівська професія. Можете довести єдність кореня слів і однаковість їхнього значення? Можете! А звідси недалеко до проголошення обов'язковості приєднання Швеції до рейху.
— Боже мій, я це вже довела давним-давно, але й досі не приєднали! Та й до того ж я вичислила, що багато російських билин теж породили ми, бо князівсько-дружинний шар суспільства в росіян був спочатку нашим, скандінаво-германським, вони ж, предки, й занесли туди епічну творчість, а коли слов'яни дали нам коліном під зад — привезли сюди, на Захід, їхні билини…
— Це — за наукою? Чи знову ваш олов'яний генеральний штаб, щоб легше було обгрунтувати приєднання до нас Росії?
— І так і так, але обгрунтовувати приєднання Німеччини до Росії буде генеральний штаб червоних, — засміялась своїм дивовижним, раптовим сміхом жінка, — і аж ніяк не наш.
— Налийте ще горілки, га?
— Бутерброд хочете? В мене є сир.
— Чорт його знає… Все-таки, мабуть, хочу…
Дагмар легко й граціозно, якось зовсім несподівано підвелася з стільця; спідниця в неї була коротенька, спортивна, і Штірліц побачив, які красиві ноги в жінки. Він вивів дивну, вкрай досадну закономірність: красиве обличчя неодмінно поєднувалось з поганою фігурою; ніжні руки були чомусь у жінок з тонкими, як сірники, ногами; пишне волосся — і раптом товста, безформна шия.
«А тут усе чудово, — подумав Штірліц. — Природа наділила її всім за законами доброти, а не звичайної жорстокої логіки: «кожному — потроху».
І бутерброд Дагмар зробила смачний, маргарину намазала не тоненький шар, а видимий, жирний; сир, хоч і настругала майже прозорими смужечками, але поклала гіркою.
— Пийте і їжте, — сказала вона, знову легко й граціозно вмощуючись на стільці. — Я дуже люблю дивитися, як їдять чоловіки, не так страшно жити.
— Ви мені розкажіть про скандінаво-російські билини, — попросив Штірліц.
— Ви запрошуєте жінку в ліжко тільки після інтелектуальної розмови? З вами я згодна лягти зразу.
— Справді?
— Начебто ви самі не знаєте… У чоловіків вашого типу жінки закохуються вмить.
— Чому?
— У вас є надійність.
— Це — все, що треба?
— Можете запропонувати більше? Тоді купіть мені ошийник, я стану вашою собакою.
— Любите собак?
— Таке запитання може поставити італієць. — Дагмар знизала плечима. — Або ж іспанець… Тільки не німець. Хіба є хоч один німець, який не любить собак?
— Я вам дам новий псевдонім — «бритва». Згодні?
— Та хоч який завгодно.
— Отже, про билини…
— У вас є сигарети?
— Звичайно.
— Я хочу закурити.
— А взагалі ви ж не курите?
— Я кинула. В гімназії курила, іще й як курила. І пила горілку. І все інше…