Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
…Мюллер, вислухавши Бормана, одразу зрозумів: про контакти Штірліца з секретною службою росіян говорити рейхслейтеру не можна ні в якому разі. У Мюллера був свій план порятунку, тільки він не міг навіть уявити собі, що його план до такої міри змикається із задумом Бормана. Тому він сказав:
— Якщо ви знайдете час прийняти Штірліца, рейхслейтер, якщо той наважиться повернутися до Німеччини, якщо він зможе подзвонити вам і йому пощастить доїхати до того місця зустрічі, яке ви йому назвете, я просив би вас — орієнтуючи його на майбутню роботу — особливо підкреслити таке: «Ваше головне завдання зараз зовсім відрізнятиметься від того, яке вже виконано. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб оберігати Шелленберга та його людей. Ви повинні гарантувати абсолютну секретність їхніх переговорів — не тільки для того, щоб марно не ятрити серце фюрера, а й для того, щоб ця інформація не змогла дійти до Кремля. Поки ще невідомо, хто по-справжньому скористається результатами переговорів у Стокгольмі і Швеції; важливо лише, щоб Москва ні в якому разі не дізналася про самий факт їхнього існування».
Борман тоді подивився на Мюллера якось особливо — насторожено й оцінююче, але нічого не спитав: він, як і більшість вищих функціонерів НСДАП, волів жити за принципом дитячої гри: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати; якби Мюллер вважав за потрібне сказати щось таке про Штірліца, що змусило б його, Бормана, прийняти певне рішення, то це могло б, зрештою, завадити справі; нехай відповідальність буде на Мюллері, він же розуміє, якого рівня комбінацію задумано, хіба він залучить до неї людину, в чесності якої бодай трохи сумнівається? Звичайно, ні. А коли — так? Ну що ж, це його справа, він — професіонал, він знає, що на нього чекає, коли він провалить операцію. Треба вміти відводити від себе зайве, залишаючи в пам'яті тільки абрис головної ідеї; за деталі відповідають професіонали, я, політик Мартін Борман, висуваю концепцію, завдання моїх співробітників у тому й полягає, щоб зробити її реальністю; ясна річ, ніхто з них не стане діяти проти духу й букви нашої моралі й закону; я живу долею Європи, нехай таємна поліція думає про те, як допомогти мені, Борману, в моїй справі. Відповідальність за деталь лежить на виконавцях; з них і спитають; ідея — непідсудна!
…Тільки приїхавши в лабораторію «АЕ-2», Борман знайшов третю, найзручнішу форму розмови з кандидатами — веселу, дружню, відверту співбесіду товаришів по спільній боротьбі за світосяйні ідеали націонал-соціалізму.
Явки, номери банківських рахунків — словом, деталі — були давно відомі його людям, форми зв'язку обговорено; залишилося тільки висловити напутні поради.
Кожному належить побажати своє: Гроссу, до речі, й говорити нічого, чудовий спеціаліст у своїй справі — Ейхман набагато компетентніший від Альфреда Розенберга, бо практики завжди знають справу краще, ніж теоретики; Вітлофф розуміє Росію дуже добре, Мюллер і Кальтенбруннер високо цінили його ділові якості; Ньойман ріс в Александрії, його батько дружив там з родиною Рудольфа Гесса; розмову з кожним треба побудувати так, щоб сфокусувати їхню увагу на симптомах відродження ідеї націонал-соціалізму в світі. Саме цю проблему вони повинні усвідомити абсолютно точно — ніяких ілюзій; тільки тверезий аналіз фактів і нічого іншого. Борман навіть вирішив навести слова лауреата Нобелівської премії Карла фон Осецького, страченого в концтаборі після приходу Гітлера до влади. «Я скажу своїм хлопчикам, — думав він, — що ворога треба знати, як отченаш, бо ніхто так не розуміє тебе, як відкритий, безкомпромісний ворог, що не прагне до влади й слави (а втім, це одне і те ж)». Саме Осецький напередодні того дня, коли старий фельдмаршал рейхспрезидент Гінденбург прийняв фюрера і доручив йому створити уряд «національної єдності», сформулював суть того, що відбувається, так: «Камарилья з'являється лише тоді, коли аграрії відчувають погіршення свого становища, коли селяни починають шукати правду й знаходять її в тому, що їх оббирають єдинокровні юнкери, і аж ніяк не російські марксисти, американські буржуї чи безрідний єврейський капітал, а велика промисловість відчуває нову кон'юнктуру, яку можна виграти лише в тому разі, коли робітників приневолять твердою рукою до праці, а не до безконечних дискусій і страйків».
«Нічого, — думав Борман, — я виголошу слова цього паршивця Осецького про «камарилью», нехай вони почують це з моїх уст. Їм доведеться жити серед ворогів, треба вчитися не реагувати на образливі політичні метафори. Єдність крові, жадоба авторитету, сліпота мас, його величність випадок — на цих китах ми відродимось. А потім я дам їм зв'язки з Мюллером, якщо той проявить себе остаточно…»