Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Навіщо його випускати?
— Щоб він там не вмер.
— О, яка ти добра! — вигукнув я і притис руки до грудей.
— Хай сидить «за гратами, в темній в'язниці сирій», — сказав Покійник. — Хіба він не заслужив кари?
— По-моєму, він своє відсидів, — сказала Наташа. І глянула на годинник.
— Ми сиділи значно більше, — заперечив я. — Хоч нічим не завинили. Чому ж він повинен сидіти менше, ніж ми?
Мені не хотілося їй заперечувати. Виконувати будь-яке її бажання — ось що було моєю мрією! «Але ж як нам його випустити? У який спосіб? — подумки міркував я. — Здається, звільнити його в підвалу ще важче, ніж загнати туди!»
Ми вийшли з кімнати й стояли біля сходів: вони вели просто до залізних дверей, які вели просто в підвал.
— Адже він не сам… Це ж я, — тихо почав Гліб.
— Мовчи! — Грізним шепотом я закрив йому рота: ще тільки бракувало, щоб він признався й сам усе розкрив. Ні, це мав зробити я, Детектив!
— Наташа має рацію, — сказав добрий Принц Датський. — По-моєму, племінник Григорій уже усвідомив… Сидить тихо.
Саме в цю мить з підвалу долинуло:
— Відчини-и-и! Чуєш, хло'? Зламаю стіну! Відірву тобі голову!
— Я ладен пожертвувати своєю головою! Але вона ще може придатися вам: слідство не завершено! — крикнув я, перехилившись через поруччя, щоб Племінник почув. — Дещо мені неясно… Слідство буде доведене до кінця! До переможного! І може, я знайду обставини, що пом'якшують провину. Отже, сидіть тихо!
Я глянув на Гліба. Він нахилився, і ніжна, оксамитна шкіра його обличчя вкрилася нервовими плямами. Я пожалів Гліба й не став пояснювати, що саме я з'ясував і що залишилося неясним. Крім того, за всіма правилами я не міг його обвинувачувати, не з'ясувавши мотивів вчиненого злочину. А може, серед сих мотивів справді знайдуться обставини, що пом'якшують провину? Для Гліба і навіть, можливо, для Племінника. Законність! Насамперед законність!..
— Врешті, я можу пожертвувати своєю головою, — повторив я. — Але однієї голови йому буде мало… А вами я ризикувати не можу! — і глянув на Наташу.
— Відчини-и-и! — репетував у підвалі Племінник! — Дачу спалю! Не пожалію себе!
— От бачите: він себе не хоче жаліти. А ви думаєте, що він пожаліє вас. О, які ви довірливі!
— Що ж робити? Час минає, — сказала Наташа. — Де вихід, Алику?
Всі обернулися до мене. І в очах я прочитав надію, якої не міг обманути!
Доля забажала, щоб саме в ту хвилину мій погляд проник просто в кімнату, двері якої були відчинені, й зупинився просто на папірці, що лежав біля телефонного апарата. На ньому (я це запам'ятав!) були написані номери міліції, «швидкої допомоги», «пожежної команди» й Племінникової тітки. Ідея, тут-таки, без будь-якої затримки, блиснула в моєму мозкові!
— Ми подзвонимо тітці, вона завтра вранці приїде і звільнить його!
— Он… На папірці… — підказав Гліб.
— Спасибі, — відповів я таким тоном, наче й справді потребував його підказувань. Мені раптом схотілося самому підкинути Глібові які-небудь обставини, що пом'якшували б провину. Дати йому змогу чим-небудь спокутувати… Хоч кожного разу, коли я поглядав на нього, одне й те саме запитання обпікало мене: «Навіщо? Навіщо він усе це зробив?!»
— До ранку тримати людину в підвалі не можна, — сказала Наташа.
— Людину не можна. Але Племінника…
Вдруге в житті я заперечував їй. Це було нестерпно!
— Жорстокістю не можна перемогти жорстокість, — сказала Наташа.
Я був певен, що цю думку вона повинна неодмінно занотувати в зошит! Хоч я з цією думкою й не був згодний. Добрість до противника — чи не жорстокість це? І чи можна, пожалівши противника, не покарати при цьому себе? Такі сумніви терзали мене й мало не розтерзали остаточно. Я був певен, що й мої думки попадуть до загального Наташиного зошита, коли він нарешті стане загальним в найпрекраснішому розумінні слова: її і моїм!
Може, Наташині думки були благородніші за мої. Але з благородними думками, як я зрозумів того дня, дуже багато мороки: надто вже вони ускладнюють життя. Подзвонили б тітці — і кран. Та де там: не можна тримати людину в підвалі!
— Звільнити повинен хтось один, — сказав я. — А всі інші мають перед цим щезнути. І в домовленому місці чекати на того, хто піде назустріч небезпеці.
Всі подумали, що назустріч небезпеці неодмінно піду я. В очах друзів я прочитав нетерпляче очікування мого подвигу. Саме мого! Що ж, я сам їх до цього привчив. І раптом Наташа сказала:
— Ти не підеш!
І хоч цього разу я йти на подвиг не мав наміру, проте у відповідь на її слова сумно зітхнув і сказав: