Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Це огидно, — сказав я.

— Більшість дивних із тобою погодяться, — кивнув Мілард. — Саме тому ці досліди багато років тому оголосили поза законом.

— Наче порожнякам не начхати на наші закони, — скривилася Емма.

— Але, по-моєму, весь цей задум якийсь божевільний, — зауважив я. — З нього однаково нічого не вийшло б, правда?

— Я теж так думав, — зізнався Мілард. — Принаймні до вчорашнього дня. Та тепер уже я не такий у цьому впевнений.

— Через порожняка в контурі зі звіринцем?

— Саме так. До вчорашнього дня я навіть до кінця не вірив у те, що «друга душа» існує. Мені здавалося, що є лише один-єдиний переконливий аргумент на користь її існування: коли порожняк пожирає достатню кількість нас, дивних, то він перетворюється на істоту іншого типу, ту, яка може проходити крізь часові контури.

— Стає витвором, — підсумував я.

— Так. Але тільки якщо пожирає дивних. Нормальних він може з’їсти скільки завгодно і ніколи не стане витвором. А отже, у нас є те, чого нормальним бракує.

— Але той порожняк у звіринці не став витвором, — завважила Емма. — Він став порожняком, який може проникати у контури.

— Що змушує мене замислитись над тим, чи не втручалися витвори в природу, — сказав Мілард, — у плані переміщення дивних душ.

— Я про це навіть думати не хочу, — відмахнулася Емма. — Будь ласка, ну будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Але де б вони взагалі брали ті душі? — спитав я. — І як?

— Ну все, я пересідаю! — І Емма підвелася, щоб пошукати собі інше місце.

Ми з Мілардом якийсь час їхали мовчки. Я не міг позбутися уявної картинки: ось я лежу, прив’язаний до стола, а кагал лихих лікарів виймає з мене душу. Як вони це робитимуть? Голкою? Ножем?

Щоб одігнати від себе ці похмурнякові думки, я спробував знову змінити тему.

— А як ми всі взагалі стали особливими?

— Ніхто точно не знає, — відповів Мілард. — Але існують легенди.

— Наприклад?

— Дехто вважає, що ми походимо від жменьки дивних людей, які жили колись дуже давно. Вони були могутніми й дуже великими, як той кам’яний велет, якого ми знайшли.

— То чого ж ми такі малі, якщо колись були велетнями?

— У легенді сказано, що минали роки, ми розмножувалися, і наша сила потроху зменшувалася. Ми втрачали могутність, а разом із нею — і розміри.

— У це важко повірити, — сказав я. — Я, наприклад, почуваюся могутнім, як мураха.

— Насправді мурахи доволі сильні, як на свій розмір.

— Ти розумієш, про що я. От чого я справді не доганяю — чому я? Я про це не просив. Хто за мене вирішив?

Запитання було риторичним, і відповіді на нього я не очікував, але Мілард відповів:

— Цитуючи відомого дивного: «У серці таємниці природи лежить інша таємниця».

— Хто це сказав?

— Ми називаємо його Перплексус Аномалус. Напевно, це вигадане ім’я великого мислителя і філософа. А ще Перплексус був картографом. Він накреслив перше видання Мапи днів тисячу з гаком років тому.

Я всміхнувся.

— Іноді ти говориш, як учитель. Тобі казали?

— Постійно кажуть. А я б спробував себе в ролі вчителя. Якби не народився таким.

— Із тебе вийшов би класний учитель.

— Дякую. — Він замовк, і в цій тиші я відчував, як він мріє: бачить сцени з життя, яке могло б у нього бути. А потім сказав: — Ти не думай, що мені не подобається бути невидимим. Подобається. Джейкобе, мені до вподоби бути дивним… це моє єство. Але бувають такі дні, коли мені хочеться це вимкнути.

— Я розумію, про що ти. — Але, звісно, я не розумів. Моя особливість мала свої незручності, але принаймні я мав змогу брати участь у суспільному житті.

Двері у наш вагон ковзнули вбік. Мілард швидко накинув на голову каптур куртки, щоб сховати обличчя — чи радше його помітну відсутність.

У проході постала молода жінка. На ній була уніформа, в руках вона тримала коробку з товарами на продаж.

— Сигарети? — запропонувала вона. — Шоколад?

— Ні, дякую, — відмовився я.

Вона подивилася на мене.

— Ви американець.

— На жаль, так.

Жінка обдарувала мене співчутливою усмішкою.

— Бажаю гарної подорожі. Не надто вдалий час ви вибрали, щоб відвідати Британію.

Я розсміявся.

— Мені вже казали.

Вона вийшла. Мілард поворухнувся, щоб подивитися їй услід.

— Гарненька, — відсторонено прокоментував він.

Мені спало на думку, що він, мабуть, багато років не бачив жодної дівчини, окрім тих, які жили на Кернгольмі. Але які шанси хтось такий, як він, мав із нормальною дівчиною?

— Не дивися на мене так, — сказав він.

Я й не думав, що дивлюся на нього якось особливо.

— Як — так?

— Наче тобі мене шкода.

— Не шкода.

Але я збрехав.

Мілард підвівся, зняв куртку і зник. Після того я його довгенько не бачив.