Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

До Бехіра, помітивши наш обмін, прискочив пан Вайт.

— Ага! Отже, ви впізнаєте цих дітей?

— Ні, — Бехір опустив очі.

— Ні? — Пан Вайт удав, що шокований. — Але ж ви попросили в оцього вибачення. Ви мусите його знати. Хіба що, звісно, у вас є звичка вибачатися перед незнайомцями.

— Вони не ті, кого ви шукаєте, — сказав Бехір.

— А я думаю, що ті, — відповів Вайт. — Я думаю, це саме ті діти, яких ми шукали. А ще я думаю, що цю ніч вони провели у вашому таборі.

— Кажу вам, я ніколи раніше їх не бачив.

Пан Вайт несхвально поцокав язиком, як шкільна училка.

— Цигане, пам’ятаєш, що я обіцяв зробити, якщо дізнаюся, що ти мені брешеш? — Він витяг із піхов ніж і приклав його до щоки Бехіра. — Саме так. Я обіцяв вирізати тобі твого брехливого язика і згодувати його собаці. А я свої обіцянки виконую.

Бехір подивився в порожні очі Вайта і не відвів погляду. Спливали секунди нестерпної тиші. Я зафіксував погляд на ножі. Врешті-решт пан Вайт криво всміхнувся і знову рвучко випростався, розвіявши чари.

— Але, — радісно проголосив він, — спершу найважливіше! — Він повернувся до солдатів, які нас супроводжували. — У кого з вас їхня пташка?

Солдати перезирнулися. Один похитав головою, за ним другий.

— Ми її не бачили, — сказав той, що взяв нас у полон на станції.

Усмішка пана Вайта згасла. Він опустився на коліна поряд із Бехіром.

— Ти казав, що пташка з ними.

Бехір знизав плечима.

— У птахів є крила. Вони прилітають і відлітають.

Пан Вайт ударив Бехіра ножем у стегно. Просто вдарив: швидко й без емоцій, лезо увійшло і вийшло. Від несподіванки та болю Бехір закричав і перекотився на бік, ухопившись за ногу. Потекла кров.

Горацій знепритомнів і сповз на землю. Оливка зойкнула й затулила очі долонями.

— Ти вже вдруге мені збрехав. — Пан Вайт витер лезо об носовичок.

Ми всі постискали зуби й прикусили язики, хоча я бачив, що Емма вже виношує план помсти — сплітає руки за спиною, готує гарячу відсіч.

Пан Вайт кинув скривавлену хустинку на підлогу, встромив ніж назад у піхви, встав і повернувся до нас обличчям. На губах у нього грала напівпосмішка, а зрощені брови злетіли вгору великою літерою М.

— Де ваша пташка? — м’яко запитав він. Що приємнішого він із себе вдавав, то більший страх це в мене збурювало.

— Полетіла, — відрізала Емма. — Цей чоловік сказав вам правду.

І одразу ж я пошкодував, що вона не змовчала. Стало страшно, що наступним кандидатом на тортури він обере її.

Пан Вайт ступив крок до Емми.

— У неї було ушкоджене крило. І вас бачили з нею вчора. Вона не може бути далеко звідси. — Він прокашлявся. — Запитую ще раз.

— Вона померла, — сказав я. — Ми викинули її в річку.

Може, якщо я дошкулятиму йому сильніше, ніж Емма, він забуде, що вона подавала голос.

Пан Вайт зітхнув. Права рука ковзнула по револьверу в кобурі, на мить затрималася на руків’ї ножа, та потім зупинилася на мідній пряжці пояса. Тихим голосом, неначе те, що він збирався повідомити, призначалося лише для моїх вух, він сказав:

— Я бачу, у чому проблема. Ви думаєте, що нічого не матимете, якщо будете чесними зі мною. Що ми вб’ємо вас незалежно від того, що ви зробите чи скажете. Я хочу, щоб ви знали: це не так. Однак, якщо вже бути чесним до кінця, скажу: даремно ви змусили нас ганятися за вами. Це була помилка. Усе було б значно простіше, але тепер, ви розумієте, усі розлючені, бо ви згаяли так багато нашого часу.

Він тицьнув пальцем у своїх солдатів.

— Ці люди… вони б дуже хотіли вас помучити. Але я, на противагу їм, здатен подивитися на все під вашим кутом зору. Ми справді здаємося страшними, я це розумію. Наша перша зустріч на борту моєї субмарини була, на жаль, нецивілізованою. А ще гірше, що ваші імбрини століттями отруювали вас неправдивою інформацією про нас. Цілком природно, що ви тікали. У світлі всього цього я маю бажання зробити вам пропозицію, яку сам вважаю розумною. Проведіть нас до пташки, і ми вас не вб’ємо, а відправимо в чудову установу, де про вас будуть дуже добре піклуватися. Щодня годуватимуть, у кожного буде своє ліжко… і обмежуватимуть вас там не більше, ніж у тому дурному контурі, де ви всі ці роки ховалися.

Пан Вайт подивився на своїх людей і розсміявся.

— Ви уявляєте, останні роки — скільки їх було? сімдесят? — вони провели на крихітному острівці, щодня проживаючи один і той самий день. Гірше, ніж у будь-якому таборі для в’язнів, який спадає мені на думку. А наскільки простіше було б співпрацювати! — Він стенув плечима, знову подивився на нас. — Але вас скувала гордість, продажна гордість! І подумати тільки — весь цей час ми могли працювати разом задля спільного добра!

— Працювати разом? — повторила Емма. — Ви полювали на нас! Підсилали потвор, щоб нас убивали!

«Прокляття, — подумав я. — Мовчи».

Пан Вайт зробив сумне, як у цуцика, обличчя.

— Потвор? — перепитав він. — Як прикро. Ви говорите про мене, між іншим! Про мене й моїх людей, ми такими були, поки не еволюціонували. Але я спробую не брати близько до серця вашу зневагу. Підлітковий вік рідко буває приємним, незалежно від виду. — Він так різко сплеснув у долоні, що я аж підскочив. — Але до справи!

Він прочесав нас повільним крижаним поглядом, неначе шукав у наших рядах слабину. Хто з нас розколеться першим? Хто розкаже йому правду про те, де тепер пані Сапсан?

І зробив ставку на Горація. Той уже прийшов до тями, але досі сидів, зіщулившись, на підлозі, й тремтів. Пан Вайт рішучо ступив крок до нього. Від цокоту чобіт Горацій здригнувся.

— Хлопче, встань.

Горацій не поворухнувся.

— Хто-небудь, поставте його на ноги.

Один із солдатів грубо смикнув Горація за руку вище ліктя. Горацій зіщулився перед паном Вайтом, втупивши очі в долівку.

— Хлопчику, як тебе звати?

— Го-Го-Горацій…

— Ну, Го-Горацій, по-моєму, ти не обділений здоровим глуздом. Тому право вибирати я дам тобі.

Горацій припідняв голову.

— Вибирати?..

Пан Вайт витяг ножа з піхов і показав на циган.

— Кого з цих людей вбити першим. Хіба що, звісно, ти скажеш, де ваша імбрина. Тоді нікому не доведеться вмирати.