Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей
- Автор: Риггз Ренсом
- Серия: Дім дивних дітей #2
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-14-7674-4
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей». Краткое содержание книги:
— Коли я не їм, як слід, стаю легенькою, як пір’їнка.
— Як слід? Ми щойно наїлися від пуза, як королі!
— Тільки не я, — похитала головою Оливка. — У них не було м’ясних пирогів.
— Ти страшенно перебірлива, як на біженку, — підколов Єнох. — Хоча все одно, Горацій же викинув на вітер усі наші гроші, тому їсти нам доведеться лише те, що вкрадемо чи те, що нам приготує невикрадена імбрина, якщо ми таку знайдемо.
— Гроші ще є, — виправдовуючись, сказав Горацій і подзеленчав монетками в кишені. — Хоча на м’ясні пироги не вистачить. Але картоплі в мундирах, може, й купимо.
— Якщо я з’їм ще одну картоплину в мундирі, то сама на картоплину в мундирі перетворюся, — запхинькала Оливка.
— Люба, це неможливо, — заспокоїла її Бронвін.
— Чому? Пані Сапсан же може перетворюватися на птаху!
Хлопчик, повз якого ми проходили, повернувся і витріщився на нас. Бронвін сердито цитьнула на Оливку. Виказувати наші таємниці перед нормальними було суворо заборонено, навіть якщо вони могли здатися такими фантастичними, що ніхто не повірив би.
Ми проштовхалися крізь останнє скупчення дітей і опинилися біля телефонної будки. У ній було місце лише для трьох, тому всередину протиснулися Емма, Мілард і Горацій, а решта скупчилися біля дверей. Емма зняла слухавку, Горацій видобув із кишені наші останні кілька монет, а Мілард узявся гортати пухкий телефонний довідник, що висів на дроті.
— Ти жартуєш? — спитав я, просунувши голову в будку. — У телефонному довіднику є імбрини?
— Подані адреси несправжні, — пояснив Мілард, — і дзвінки не з’єднують, поки не просвистиш правильний пароль. — Він вирвав сторінку і простягнув її Еммі. — Спробуй оцей. Мілісента Дрізд.
Горацій вкинув монетку в проріз, а Емма набрала номер. Потім Мілард узяв слухавку, просвистів у неї щось по-пташиному й віддав Еммі. Трохи послухавши, вона насупилася.
— Довгі гудки. Ніхто не підходить.
— Нічого страшного! — запевнив Мілард. — Це лише один номер із багатьох. Зараз знайду інший.
Юрба, що нас обтікала біля будки, повільно зупинилася — десь за межами видимості утворився затор. Залізнична платформа була вже майже вщент заповнена. Зусібіч нас оточували нормальні діти. Вони теревенили одне з одним, кричали, штовхалися; а одна дівчинка, яка стояла поряд з Оливкою, гірко плакала. У неї були хвостики й запухлі червоні очі. В одній руці вона несла ковдру, а в іншій — пошарпану картонну валізу. До блузочки в неї була причеплена бирка з великими трафаретними словами й номером:
115-201
Лондон → Шефілд
Оливка дивилась, як плаче дівчинка, і невдовзі її очі теж заблищали від сліз. Зрештою вона більше не змогла це терпіти й спитала, що сталося. Та дівчинка відвела погляд, вдавши, що не почула.
Однак спекатися Оливки було не так легко.
— Що таке? — знову спитала вона. — Ти плачеш, бо тебе продали? — Вона показала на нашивку в дівчинки на блузці. — Це ти стільки коштуєш?
Дівчинка спробувала вшитися, але їй завадила стіна люду.
— Я тебе викуплю і звільню, — не вгавала Оливка. — Але, на жаль, ми витратили всі свої гроші на квитки на поїзд, і тепер навіть на м’ясний пиріг не вистачає, не кажучи вже про рабиню. Мені страшенно шкода.
Дівчинка крутнулася і подивилася Оливці в очі.
— Я не продаюся! — заявила вона і тупнула ніжкою.
— Точно?
— Так! — закричала мала і в нападі шалу зірвала нашивку з блузки та викинула її. — Я просто не хочу їхати в дурне село й жити там, от і все.
— Я теж не хотіла покидати свій дім, але нам довелося, — сказала їй Оливка. — Його зруйнувала бомба.
Риси дівчинки пом’якшилися.
— Мій теж. — Вона поставила валізу на платформу і простягнула руку. — Вибач, що нагрубіянила. Мене звати Джесіка.
— А я Оливка.
І дві маленькі дівчинки потисли одна одній руки, мов статечні джентльмени.
— Мені подобається твоя блузка, — сказала Оливка.
— Дякую. А мені подобається твоє… не знаю, що воно таке, на голові.
— Тіара! — Оливка простягнула руку й торкнулася її. — Але вона не зі справжнього срібла.
— Та нічого. Все одно гарна.
Оливка всміхнулася найширшою усмішкою за весь час, що я був з нею знайомий, а тоді пролунав гучний свисток і з гучномовця затріщав гримкий голос:
— Усім дітям по вагонах! — наказав він. — Чемно і не створюючи тисняви!
Довкола нас знову потоком попливли люди. То тут, то там дорослі підганяли дітей, і я почув, як хтось сказав: «Не хвилюйтеся, скоро ви всі побачите своїх татусів і матусь».
Отоді я й зрозумів, чому на платформі так багато дітей. Їх евакуювали. Із багатьох сотень дітлахів, які юрмилися на вокзалі того ранку, лише ми з друзями приїхали до міста. Решта від’їжджали — їх вивозили задля їхньої ж безпеки. І судячи з вигляду зимових пальт і напхом напханих валіз у декого в руках — мабуть, надовго.
— Мені час, — зітхнула Джесіка. І не встигла Оливка сказати «бувай», як юрба понесла її нову подружку до поїзда. Отак швидко Оливка завела і втратила єдиного нормального друга за все своє життя.
Сідаючи на поїзд, Джесіка озирнулася. «Що зі мною стане?» — мовби запитував її похнюплений вираз обличчя.
Ми проводжали її поглядом, і кожен ставив собі те саме запитання щодо себе.
Стоячи в телефонній будці, Емма скривилася на слухавку.
— Ніхто не відповідає, — пожалілася вона. — На всіх номерах лише довгі гудки.
— Останній, — Мілард простягнув їй наступну видерту сторінку. — Схрести пальці на удачу.
Я уважно дивився на те, як Емма набирає номер, але раптом ззаду виникла якась метушня. Я розвернувся й побачив червонопикого дядька, що махав на нас парасолькою.
— Чого ви тут валандаєтеся? — спитав він. — Ану, негайно вийдіть з будки й сідайте на поїзд!
— Ми щойно з поїзда, — відповів йому Г’ю. — І на інший сідати не збираємося.
— А що ви зробили зі своїми нашивками? — заверещав дядько, бризкаючи слиною. — Негайно їх почепіть, бо клянусь, я запроторю вас у якусь діру, набагато гіршу, ніж Уельс!
— Дядьку, відваліть, — порадив йому Єнох, — бо ми самі вас відправимо прямцем до пекла.
Чоловік налився багрянцем, і я злякався, що в нього на шиї лусне вена. Чути таке від дітей він аж ніяк не звик.
— Я сказав вийти з телефонної будки! — прогорлав він, і, здійнявши парасольку над головою, наче кат сокиру, опустив її на кабель, що тягнувся від будки й стіни. Гучне «хлясь!» — кабель порвався.
У слухавці стало глухо. Закипаючи від тихої люті, Емма підвела погляд.
— Якщо йому так потрібен цей телефон, — сказала вона, — то нехай забирає.
Вона, Мілард і Горацій протиснулися крізь двері будки, а Бронвін тимчасом вхопила дядька за руки й зчепила їх у нього за спиною.
— Стій! — заверещав він. — Відпусти мене!
— О, я відпущу, — пообіцяла Бронвін, а тоді підняла його в повітря, запхала головою вперед у будку й забарикадувала двері його ж парасолькою. Дядько вищав і гупав у шибку, стрибав у будці, немов жирний метелик, якого закоркували у пляшці. Постояти й поспостерігати за ним було б весело, але дядько привертав до себе забагато уваги. З усього вокзалу до нас сходилися дорослі. Треба було йти.
Ми взялися за руки і щодуху рвонули до турнікетів, залишаючи за собою шлейф із нормальних, які розмахували руками, силкуючись зберегти рівновагу. Заверещав гудок потяга, і луною йому відповіли нутрощі валізи Бронвін, де пані Сапсан підлітала й падала, як білизна у пралці. Надто легка, щоб бігти, Оливка трималася за шию Бронвін і летіла позаду неї, наче напівнадута повітряна кулька на ниточці.
Деякі з тих дорослих були ближче до виходу, ніж ми, тож замість оббігти їх, ми спробували врізатися тараном і прорватися.
Не вийшло.
Першою нас перехопила кремезна жінка. Вона вдарила Єноха по голові сумкою і схопила його. А коли Емма спробувала її відтягти, її за руки схопили двоє чоловіків і поклали на платформу. Я збирався стрибнути на них і визволити її, та не встиг — мене за руки вхопив третій чолов’яга.