Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей
- Автор: Риггз Ренсом
- Серия: Дім дивних дітей #2
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-14-7674-4
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей». Краткое содержание книги:
Я натиснув на газ і помчав так швидко, як дозволяв перевантажений джип. Мілард вигукував, куди повертати, а решта трималися, як могли.
Через двадцять хвилин ми доїхали до містечка Портмедоґ, і коли вже мчали головною вулицею до вокзалу, почули свист потяга. Ми різко загальмували біля станції й вивалили з машини. Я навіть двигуна не заглушив. Ми щодуху погнали через усю станцію, як гепарди за газеллю, і встигли заскочити в останній вагон, коли він уже покидав платформу.
Ми стояли в проході, позгинавшись удвічі й відсапуючись, а зачудовані пасажири робили вигляд, що не витріщаються на нас. Пітні, брудні й розпатлані — вигляд у нас, напевно, був ще той.
— Встигли, — видихнула Емма. — Повірити не можу. Ми встигли.
— А я не можу повірити, що вів машину з механічною коробкою, — сказав я.
З’явився провідник.
— Ви повернулися. — Він роздратовано зітхнув. — Я так розумію, квитки ще у вас?
Горацій виловив у кишені згорнуті трубочкою квитки.
— До вашого вагона сюди, — показав провідник.
— Наша валіза! — вигукнула Бронвін і вхопила його за лікоть. — Вона ще на місці?
Провідник вивільнив руку.
— Я хотів віднести її в бюро знахідок. Але ця благословенна річ не зрушила з місця.
Ми перебігали з вагона у вагон, поки не знайшли вагон першого класу, де побачили валізу Бронвін — на тому самому місці, де вона її залишила. Бронвін підбігла до валізи, розщібнула застібки й підняла кришку.
Пані Сапсан всередині не було.
У мене стався невеличкий серцевий напад.
— Моя пташка! — закричала Бронвін. — Де моя пташка?!
— Заспокойтеся, вона тут. — І провідник показав кудись понад наші голови. Пані Сапсан сиділа на полиці для багажу й міцно спала.
Бронвін заточилася на стіну і мало не знепритомніла від полегшення.
— Як вона туди вибралася?
Провідник звів брову.
— Ця іграшка дуже схожа на живу. — Він розвернувся й пішов до дверей, та в проході зупинився і спитав: — До речі, де можна таку взяти? Моя донька була б у захваті.
— На жаль, вона єдина у своєму роді, — відповіла Бронвін, зняла пані Сапсан з полиці й притисла до грудей.
Після всього, що нам довелося пережити за останні кілька днів (не кажучи вже про останні кілька годин), розкіш салону першого класу виявилася для нас повним шоком. У вагоні були плюшеві дивани, обідній стіл і широкі вікна, з яких можна було споглядати краєвиди. Він нагадував вітальню багатої людини і був у нашому повному розпорядженні.
Ми по черзі помилися у ванній, обшитій дерев’яними панелями, потім ознайомилися з обіднім меню.
— «Замовляйте все, що вам до вподоби», — прочитав Єнох і підняв трубку телефону, прикріпленого до бильця крісла з відкидною спинкою. — Алло, у вас є паштет із гусячої печінки? Я хочу весь. Так, увесь, що у вас є. І підсмажені трикутнички хліба.
Про все, що сталося, ніхто не зронив і слова. То було нестерпно, занадто жахливо, і поки що ми хотіли просто очуняти й забути. У нас лишалося забагато справ, надто багато небезпек нависло, з якими слід було розібратися.
Ми налаштувалися на поїздку. Приземкуваті будиночки Портмедоґа за вікном стали зовсім крихітними, і на обрії з’явилася гора пані Королик. Вона похмуро височіла над пагорбами. Поки інші неквапливо вели бесіду, я приклеївся носом до шибки та нескінченної тамтешності тисяча дев’ятсот сорокового року за вікном. Донедавна тисяча дев’ятсот сороковий займав у моєму багажі знань місце завбільшки з кишенькову книжку, не ширше за крихітний острівець, те місце, яке я міг будь-якої миті покинути, пройшовши крізь темне черево Кернгольмської печери. Та після того, як ми пішли з острова, воно стало світом, цілим світом болотистих лісів, і оповитих димком містечок, і долин, що їх хрест-навхрест перетинали сяйливі річки. А ще людей і речей, які здавалися старими, проте ще такими не були, наче бутафорське приладдя у якомусь ретельно продуманому, проте безсюжетному фільмі того часу. Усе це мигцем пролітало, і пролітало, і пролітало повз моє вікно, немов нескінченний сон.
Я засинав і прокидався, засинав і прокидався. Ритм поїзда занурював мене в гіпнотичний транс, у якому було дуже легко забути, що я лише пасивний спостерігач, а моє вікно — це щось більше, ніж кіноекран, що там, зовні, все достоту так само реальне, як і тут, усередині. Потім поволі я згадував, як став частиною цього всього, пригадував діда, острів, дітей. Гарненьку дівчину з твердим, мов кремінь, поглядом, чия долоня лежала на моїй руці.
— Я справді тут? — спитав я.
— Спи-но, — відповіла вона.
— Як думаєш, усе буде добре?
Вона поцілувала мене в кінчик носа.
— Засинай.
Розділ сьомий
Ще більше жахливих снів, усі перемішані, перетікають один в одного. Клапті жахіть останніх днів: сталеве око дула гвинтівки дивиться на мене впритул, дорога, на якій валяються вбиті коні, язики порожняка тягнуться до мене з прірви, той жахливий витвір із посмішкою-вишкіром і порожніми очима.
А тоді це: я знову вдома, але я примара. Я пливу по своїй вулиці, крізь вхідні двері будинку всередину. Знаходжу батька — він спить на кухонному столі, притискаючи до грудей радіотелефон.
«Я не мертвий», — кажу я йому, але з губ не зривається ні звуку.
Мама сидить на краю ліжка, досі в нічній сорочці, й споглядає у вікно блідий день, що вже плавно котиться до вечора. Вона виснажена, уся сплакана. Я простягаю руку, хочу торкнутися її плеча, але рука проходить крізь нього.
А тоді я на своєму похороні, дивлюся зі своєї могили на прямокутник сірого неба.
Мої троє дядьків зазирають униз. Їхні товсті шиї випинаються над накрохмаленими білими комірцями.
Дядько Лес: Який жаль. Правда?
Дядько Джек: Френку й Меріен треба ой як поспівчувати.
Дядько Лес: Ага. Що люди подумають?
Дядько Боббі: Подумають, що у хлопця з головою не все гаразд було. І це правда.
Дядько Джек: А я знав, що рано чи пізно він щось таке утне. Знаєте, в нього був такий погляд… Трошки…
Дядько Боббі: Прицуцуватий.
Дядько Лес: Це в нього від родини батька, не від нас.
Дядько Джек: Все одно. Жах.
Дядько Боббі: Ага.
Дядько Джек: …
Дядько Лес: …
Дядько Боббі: У буфет?
Мої дядьки, човгаючи ногами, йдуть. Підходить Рікі. Його зелене волосся з особливої нагоди стирчить по-особливому гострими шпичаками.
«Бро. Раз уже ти мертвий, можна я заберу твій велик?»
Я намагаюся кричати: «Я не мертвий! Я просто далеко. Мені шкода».
Але слова повертаються до мене луною, замкнені у пастці голови.
Униз дивиться священик. Це Ґолан, вдягнений у сутану, у руках у нього Біблія. Він посміхається.
«Джейкобе, ми чекаємо тебе».
На мене сиплеться лопата землі.
«Ми чекаємо».
Я рвучко випростався. Рот був сухим, наче папір. Емма, яка сиділа поряд, поклала руки мені на плечі.
— Джейкобе! Слава Богу. Як ти нас налякав!
— Правда?
— Тобі наснився кошмар, — пояснив Мілард. Він сидів навпроти нас і нагадував накрохмалений порожній костюм, який посадили у крісло. — І ти розмовляв уві сні.
— Серйозно?
Емма стерла мені з лоба піт першокласною серветкою. (Справжня тканина!)
— Розмовляв, — підтвердила вона. — Але то була якась тарабарщина. Я не зрозуміла ні слова.
Я збентежено роззирнувся навколо, але більше ніхто, схоже, не помітив. Інші діти розсілися по вагону і робили хто що: хтось дрімав, хтось дивився у вікно і мріяв, а хтось грав у карти.
Я щиро сподівався, що в мене не їде стріха.
— А часто тобі сняться кошмари? — спитав Мілард. — Ти розказуй їх Горацію. Він добре вміє розгадувати сни.