25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Крайовий парламент, який мав би за рішенням Ради Антанти 1919 року перебрати чи не всю повноту влади в Закарпатті, чехи аж до самого 1938 року, доки вони реально володарювали в цьому краї, так і не створили. Вони посилалися на низький рівень політичної культури місцевого населення, зокрема на те, що закарпатці ще й самі не визначилися, хто вони, власне, такі. У краї функціонувало три мови — українська, російська, якою користувалися місцеві москвофіли, та «русинська», яка зводилася до спроби надати літературної форми закарпатським діалектам української. Чехи демонстративно дотримувалися «нейтралітету» в боротьбі цих трьох мов, і в школах чи державних установах вони могли застосовуватися на рівних засадах за вибором самого населення. Насправді ж такий різнобій просто робив чехословацьку владу стійкішою.
Серед усіх держав, між якими в період між двома світовими війнами було поділено українські землі, — СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, — Прага найтолерантніше ставилася до українців. Це стосується не лише Закарпаття — чеська земля надала притулок багатьом політичним емігрантам з Наддніпрянської України та уярмленої поляками Галичини. З 1921 року у Празі функціонував Український вільний університет, був і український сільськогосподарський інститут.
Отож, твердження закарпатців десь року з 1936-го, що Чехословаччина за п’ятнадцять років свого існування зробила для культурно-національного розвитку тамтешніх українців більше, ніж Австрія за 200 років, якоюсь мірою відповідають дійсності.
Але економічне становище Закарпаття у складі Чехословаччини було, м’яко кажучи, не найкращим. Чехія, Моравія та Сілезія були найрозвинутішими у промисловому відношенні провінціями імперії Габсбурґів. І у 20—30-ті роки минулого століття загальний рівень їхнього економічного розвитку був, скажімо, не східно-, а західноєвропейський. Уже Словаччина була на порядок біднішою, а в Закарпатті взагалі не було практично ніякої промисловості, панувало аграрне перенаселення. В середині 1930-х років Закарпаття офіційно було визнане спеціальною комісією Ліги Націй найбіднішим регіоном нерадянської Європи. І «найдорожчий президент» Бенеш, так само, як і «президент-визволитель» Масарик, не робили практично нічого, щоб якось вирівняти кричущі невідповідності в економічному розвитку різних регіонів своєї держави.
Перша Чехословацька республіка припинила своє існування в березні 1939 року, коли німецькі війська вступили в Прагу й утворили «Протекторат Чехію та Моравію», словацькі націоналісти проголосили незалежність своєї країни, а вояки та поліцаї угорського адмірала Горті потопили у крові напівнезалежну Карпатську Україну, яка проіснувала півроку. На той час Бенеш уже був за океаном і читав лекції в Чиказькому університеті.
Проте фактично питання про смерть цієї держави було вирішено ще восени 1938-го, під час сумнозвісного Мюнхенського зговору. І підписав у столиці Баварії акт капітуляції саме Бенеш.
Про те, як Франція та Велика Британія зрадили в Мюнхені Чехословаччину, віддавши її в жертву Гітлерові заради «умиротворення» нацистського хижака і «збереження миру», чимало чула будь-яка більш-менш освічена людина, що виростала в Радянському Союзі. Дуже-бо вже виграшний факт для критиків «прогнилої західної демократії». Все це, на жаль, правда. Але правда неповна, напівправда, яка, за деяких умов, є гіршою від брехні. Протягом десятиріч боягузливій і зрадливій політиці Лондона та Парижа, які справді хотіли ціною Чехословаччини купити собі мир із Гітлером, протиставлялася бездоганна позиція Радянського Союзу, який нібито готовий був надати Чехословаччині всю необхідну допомогу і захистити її кордони від нацистів, навіть якщо Франція не втручатиметься. І лише буцімто патологічний антикомунізм Бенеша, небажання зв’язувати долю своєї країни з Радянським Союзом завадили йому попросити про допомогу. Варто, мовляв, Бенешеві було сказати лише слово, і… Гітлеру так і не дали б вирватися на «оперативний простір».