Дивовижна історія Мері Стенз

Дарк підійшов до вікна і вихилився надвір, але того, хто дзвонив, затуляла арка під’їзду. З сусідньої кімнати озвався Пенелопин голос:

— Містере Бейкер, подивіться, будь ласка, хто там. Я сьогодні нікого не чекаю.

— Гаразд, — сказав Дарк.

Він спустився сходами до надвірніх дверей.

У тьмяному світлі прибулий виглядав ставним, молодим і гарним з виду. На плечі в нього висіла репортерська фотокамера в брунатному шкіряному футлярі. Його обличчя здалося Даркові знайомим, але він не міг пригадати, де й коли бачив його.

— Добривечір, — ґречно привітався молодик. — Міс Стенз дома?

— Ні, — коротко відказав Дарк. — А хто ви такий?

— Джефкот, репортер “Івнінг Діспетч”. Я зустрів міс Стенз сьогодні вранці й пообіцяв, що зайду… — Він нараз затнувся і втупив очі в Даркове обличчя. — Стривайте… — мовив здивовано. — Б’юсь об заклад… ви Пол Дарк із “Очевидця”!

— Привіт, Джефкоте, — похмуро озвався Дарк. — Світ тісний — ніде розминутися.

— Либонь, уже років п’ять спливло відтоді, як ви працювали в “Діспетчі”…

— Еге ж. П’ять років. Даруйте, може, це негостинно, але в мене побачення. Що вам треба?

— Просто міс Стенз.

— Її немає і більше тут не буде.

Джефкот осміхнувся, не зводячи з Дарка підозрілого погляду.

— Я так і знав, що за цим ховається якась історія, — мовив він, — і коли вже нею цікавиться “Очевидець”, то, певне, неабияка. В чому тут штука, Поле? Шепніть колезі хоч слівце.

— Для вас тут немає ніякої історії, — сказав, наче відрубав, Дарк.

— Натрапили на золоту жилу?

— На що я натрапив, вас не обходить. Дайте спокій міс Стенз. Це не знахідка.

— Гарна жінка завжди знахідка, а я, признатися, ніколи ще не бачив такої красуні. До того ж, вона зв’язана з “Черіл”, а ті затялися, мов чорти, і ні пари з уст. Чим тут пахне, Поле?

— Нічим.

— Ну що ж, полишаю вам бути першим на місці злочину, — невдоволено, проте не без поваги, мовив Джефкот. — Принаймні тепер я знаю, що тут є за чим полювати. Ми маємо свої методи.

— Помагай боже, — буркнув Дарк.

Він уже збирався зачинити двері, коли почув позад себе голос Пенелопи:

— Хто це, містере Бейкер?

Дарк швидко озирнувся і побачив, як вона спускається сходами, у короткій зеленій сукні, схожа на ляльку з розмальованим обличчям та пишно збитим золотавим волоссям.

— Та так, пусте, — обізвався він. — Якийсь страховий агент.

Джефкот звів брови й тихенько присвиснув.

— На добраніч, містере Бейкер, — мовив він з образливою чемністю.

Тоді обернувся й пішов геть.

Дарк почекав, доки Пенелопа зійде до нього. Дівчина взяла його під руку і грайливо усміхнулась,

— Ну, ходімо вже вип’ємо, — пробелькотала вона. — Мені це корисно.

— Мені теж, — цілком щиро признався Дарк. І вони рушили до найближчої пивнички.