Дивовижна історія Мері Стенз

То було одне з десятка оголошень, що їх Пол Дарк дбайливо повирізував із розкладених на письмовому столі лондонських газет. Він неквапливо, одне по одному, наклеїв їх на аркуш паперу й уважно перечитав ще раз, роблячи олівцем якісь нотатки на берегах. Кожне оголошення було по-своєму цікаве й незвичне, і гостре журналістське чуття Дарка вгадувало в кожному з них зернину майбутньої сенсаційної історії для журналу. Зупинившись у думці на чотирьох вирізках, він зняв телефонну трубку.

— Комутатор, — озвався жіночий голос.

— Прошу кабінет міс Мейсон, — сказав Дарк.

У трубці клацнуло, змовкло, тоді клацнуло знову.

— Редактор побутового відділу слухає, — пролунав енергійний голос міс Мейсон.

— Це Пол, — мозив Дарк. — Ти маєш час, Брендо?

— Як для кого. А що ти хотів?

— Я тут надибав одне оголошення, що ним варто б зайнятись. Це твоя галузь — жінки і врода.

— В “Гардіані”?

— Так.

— Я бачила, Косметична фірма. Невродлива дівчина. Так?

— Атож.

— Сумніваюсь, чи воно нам пригодиться, та коли хочеш — можна поміркувати.

— Є тут одна деталь, варта уваги, — сказав Дарк. — Кому б це могла знадобитися невродлива дівчина і навіщо? Адже в рекламі косметичних виробів здебільшого використовують професіональних красунь-манекенниць. Ти розумієш, до чого я веду?

— Так, розумію. Зараз я зайду до тебе.

Дарк закурив сигарету й зосереджено перечитав оголошення. Він довіряв своєму нюхові. За двадцять років журналістської роботи й, зокрема, роботи в “Очевидці”, що спеціалізувався на висвітленні всіляких закулісних справ, він навчився мало не інстинктивно чути цікавий матеріал у звичайнісіньких на перший погляд дрібницях.

“Очевидець” був, по суті, такий собі ілюстрований часопис, але факти, висвітлювані в його нарисах і репортажах, рідко знаходили відображення на сторінках провідних англійських газет. Він залюбки друкував історії з приватного життя акторів і актрис, що нерідко спричинялися до небезпідставних звинувачень у наклепі, науково-технічні нариси, що грунтувались на інтерв’ю відомих учених і часом стояли на грані розголошення державних таємниць, розповіді про незвичайних людей — від аристократів до злодіїв, — які мали зацікавити широкого читача. Таким чином, цей щотижневик був своєрідним доповненням до звичайних інформаційних видань і завдяки своїй сміливості й злободенності здобув з роками чималу популярність. Сім разів проти нього порушувано судові справи про наклеп., та задоволено було тільки один позов, що коштував “Очевидцеві” двадцять тисяч фунтів стерлінгів і редактора відділу репортажів — йому довелося подати заяву про звільнення. Це сталося п’ять років тому, і відтоді відділ репортажів очолював Пол Дарк, що залишив своє скромне місце в редакції одної вечірньої газети й перебрався в модерний кабінет у новому десятиповерховому будинку поряд з Фліт-стріт[1], з широких вікон якого видно купол собору святого Павла. В “Очевидці”, крім Дарка, було ще понад тридцять співробітників і приблизно стільки ж позаштатних кореспондентів у різних країнах світу, і всі вони працювали задля одної мети— робити першорядний журнал, що друкував би тільки такі матеріали, яких не можна знайти десь-інде. То була нелегка праця, але й вона мала свої принади. Тираж “Очевидця” поступово зростав, спочатку від чотиризначної цифри до п’ятизначної, а далі сягнув і Шестизначної. Відповідно зростали й прибутки від рекламних оголошень. Девіз журналу, надрукований на обкладинці, був такий: ““Очевидець” завжди попереду”.

Свою чорну чуприну Дарк зачісував назад, проте непокірне пасмо волосся завжди спадало йому на лоба. В нього були голубі, незмінно холодні очі й худорляве обличчя, на якому немовби застиг ледь помітний зневажливо-насмішкуватий вираз. Курив він неквапливо, глибокими затяжками, що свідчило про давню звичку, потім загасив сигарету, роздушивши її в скляній попільниці, вже наполовину заповненій такими ж зім’ятими недокурками. Знічев’я зібрав розкидані на столі аркуші гранок і недбало кинув у дротяний кошик з написом “До архіву”. Тоді поглянув на золотий наручний годинник і закурив знову. Бренда Мейсон, як завжди, не поспішала: певно, по дорозі нагору зайшла причепуритись до туалетної кімнати — як редактор побутового відділу, вона клопоталася своєю зовнішністю не менш за перську кішку-медалістку.