Діти Дюни

— Ми вже раніше це випробовували, — доводив Лето.

— Цього разу може бути інакше. Що як…

— Це єдина відкрита для нас дорога, — сказав Лето. — Ти ж погоджуєшся, що спосіб із прянощами не для нас.

Ганіма зітхнула. Їй не подобалися ці словесні випади й контрвипади, але вона знала, яка необхідність тисне на її брата. Знала також страшне джерело власної нехоті. Достатньо було глянути на Алію, аби збагнути небезпеку цього внутрішнього світу.

— То що ж? — спитав Лето.

Вона знову зітхнула.

Вони сиділи, схрестивши ноги, в одному зі своїх таємних місць, біля вузького виходу з печери на скелю, де їхні батьки часто колись дивилися на захід сонця над бледом. Минуло дві години після вечері, то був час, коли близнята мали вправлятися і тренувати своє тіло й розум. Вони вирішили повправлятися в гнучкості розуму.

— Я спробую сам, якщо ти відмовляєшся допомагати, — сказав Лето.

Ганіма перевела погляд з нього на чорні завіси з водними печатями, що захищали цей отвір у скелі. Лето далі вдивлявся в пустелю внизу.

Вони вже якийсь час розмовляли мовою настільки древньою, що її назви геть ніхто не пам’ятав. Ця мова гарантувала їхнім думкам приватність, непроникну ні для кого іншого. Навіть Алія, що уникала складнощів свого внутрішнього світу, не мала ментальних в’язей, які дозволили б їй вловити більше, ніж якесь випадкове слово.

Лето глибоко вдихнув, утягуючи характерний насичений запах фрименської січової печери, що тримався у цьому захищеному від вітру алькові. Зате не було тут приглушеного гамору січі та її вологої спеки, і обоє сприймали це як полегшення.

— Я погоджуюся, що ми потребуємо вказівок, — сказала Ганіма. — Але якщо ми…

— Гані! Ми потребуємо чогось більшого, ніж вказівки. Ми потребуємо захисту.

— Можливо, захисту не існує. — Вона прямо глянула на брата й побачила в його очах вираз, схожий на пильну чуйність хижака. Очі контрастували з лагідністю його рис.

— Ми мусимо уникнути одержимості, — сказав Лето. Він ужив спеціальну невизначену форму древньої мови, форму, суто нейтральну за голосом і напругою, але надзвичайно сильну за своїми наслідками.

Ганіма правильно витлумачила цей аргумент.

— Мохв’пвіум д’мі гіш паш мохв’м ка, — продекламувала вона. Поневолення моєї душі — це поневолення тисячі душ.

— Значно більше, — відповів він.

— Знаючи про небезпеку, ти наполягаєш. — Це було твердженням, а не питанням.

— Вабун’к вабунат, — сказав він. Піднімаючись, ти піднімаєшся!

Він відчував свій вибір як очевидну необхідність. Роблячи це, найкраще було діяти активно. Вони повинні перемотати минуле в сучасне й дозволити йому розвинутись у їхнє майбутнє.

— Мюріат, — тихо погодилася вона. Це слід зробити з любов’ю.

— Звичайно. — Він махнув рукою, що мало означати цілковите схвалення. — Потім ми порадимося, як це робили наші батьки.