Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
О, скільки візантійського лицемірства назбиралося за тисячу років, щоб тепер вихлюпнутися в усіх оцих «слугах». Формально нічого не маючи, вони фактично мали все. Відмовившись од власності, вдавали з себе казанських сиріт, а насправді захопили в особисту власність усю державу. Зате які необмежені можливості козиряти своєю так званою бідністю і затикати вуха на всі скарги. Що, у вас немає квартири? В мене теж немає. Ви не можете придбати меблів? А спитайте, чи я маю меблі? Вам потрібна машина? Можу вам позаздрити, бо особисто я навіть не мрію про власну машину. Трутень у вулику мовчки пожирає мед, знаючи, що негайно буде вбитий, як тільки бджоли довідаються, що матка вже запліднена. А ці керівні трутні переконували всіх рядових громадян, що мед гіркий, шкідливий, мало не смертельно отруйний. Тримати народ в убогості злочин непростимий уже сам по собі, але переконувати всіх, що убогість це щастя і благо — злочин стокротно тяжчий. І мій брат був серед тих злочинців.
Тисячі маленьких сталінів жили, як сам Сталін: нічого не купували і ні за що не платили. А раз так живемо ми, хай і весь народ живе так само. Ніяких розкошів. Сіль, сірники, мило, куфайки, кирзові чоботи, ситець, «чортова шкіра» — і досить. Хай капіталісти задихаються від перевиробництва, а ми вільні від диктатури речей, у нас — диктатура пролетаріату. Пролетаріат — гегемон, йому ще дамо якусь платню, решта народу — без грошей: селяни, в’язні, солдати.
Коли Хрущов дав колгоспникам гроші і випустив з концтаборів мільйони в’язнів, які теж одержали право заробляти гроші, виявилося, що на ті гроші в країні переможного соціалізму нічого купити, крім горілки й шампанського. Пийте «Советское шампанское»! Летайте самолетами Аэрофлота! Почалася грандіозна, всенародна пиятика, яка в часи Брежнєва вже планувалася п’ятирічками і яку не зупинив навіть декрет Горбачова, бо товарів для народу як не було, так і немає, а декрету не купиш замість штанів чи спідниці — тому давай випивку!
— Ти, здається, відала культурою? — спитав я Марсель.
— Чому «відала»? — підняла вона брови. — Невже ти вважаєш, що з Маркерієвою смертю все повинно змінитися? Мене високо цінують на роботі не тому, що я дружина керівника республіки, а за мої знання і вміння вирішувати питання… і ти ж прекрасно знаєш, чим я займаюся…
— Пробач, я хотів про інше… Подумалось про споювання народу, спитав про культуру, а треба про смерть… Зрозумій: Марко був у мене єдиний брат. Більше в нас нікого…
— Можна подумати, що він не був моїм єдиним чоловіком! — образилася Марсель.
— Саме це я мав на увазі, перш ніж сказати тобі… Цей нікчемний Сирота нічого не казав, крім того, що ото про мене?
— Про тебе він між іншим… А подзвонив, щоб я подивилася квартиру.
— Квартиру? Яку квартиру? Мабуть, місце для Маркерієвої могили на Байковому кладовищі?
— Там усе вирішено. Центральна алея, де ховають усіх членів уряду. Для Маркерія буде достойне місце. Йдеться про мою квартиру. Я ж сказала тобі, що це — не квартира, а резиденція. Сюди переїде тепер Сирота.
— Сирота? Сюди?
— Ну, не одразу. Зроблять ремонт, замінять меблі, люстри, може, перепланують усе. Він уже вчора приїздив, щоб я поїхала з керуючим і глянула на квартиру, яку мені пропонують.
— Ще ж не похований Марко?
— Все робиться в комплексі. Сирота сказав, що від цього залежить все інше: постанова про мою пенсію, про дачу і машину. Про прикріплення до магазинів і баз…
— Маріє! — зітхнув я. — Про що ти говориш. Мені й досі здається, ніби все це якась сонна маячня або театр абсурду…
— Ти звик сидіти в своєму степу і не маєш уявлення, що таке життя.
— Про життя я свідомо не хочу думати сьогодні, бо переді мною — братова смерть.
— Ще раз нагадую тобі, що це смерть мого чоловіка.
— Саме тому я й хотів тобі сказати найголовніше… Бо все інше — дріб’язок і суєта: і урядова комісія, і її так званий голова, і всі оті розмови про увічнення… Річ у тім, що в мене є Марків заповіт, за яким…
— Заповіт? У тебе?
— Так, так. Цілком законний, завірений нотаріусом, з гербовою печаткою, одним словом — документ.
— Документ? Про що?
— Про те, що Марко велить на випадок смерті поховати його в Зашматківці на сільському кладовищі поряд з батьком Федором Сміяном, і ніяких Байкових кладовищ, ніяких урядових алей, ніяких трибун і казенних промов. Сироті я сказав про це, дивно, що він тобі — нічого…
Кімната була велика, я сидів на значній відстані від своєї невістки, але Марсель, підвівшись з дивана, відійшла ще далі від мене, мов од зачумленого, і вже звідти прошепотіла-просичала ненависно: