Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Ну, як щодо «гражданського насєлєнія»? — спитав я Зозулю, коли ми виїхали з Зашматківки.
— Кров’яні ковбаси були убийственні! — заахкав Зозуля. — Був у нас командир дивізії полковник Єрмаков, дуже любив кишки. Пусті, без нічого. Було, викличе повара, наказує йому: «Ти мені кишечок приготуй, та так, щоб гівенцем підвонювало!» Оригінальний був полковник! Тепер бачу: дурний чоловік. Їв пусті кишки, коли є на світі таке добро, як оця ваша кров’янка!..
Зозуля зацмакав товстими губами, а я ще раз подумав про те, який мудрий мій малий брат, що відмовляється робити кров’яні ковбаси для всіх оцих зозуль.
ПРОВОДИ
Мій синочку, мій рідненький!
Мій синочку, мій дрібненький!
Дитятко моє любе та миле,
Куди ти вибралось?
Відкіля тебе визирати?
Відкіля тебе виглядати?
(З народних голосінь)
Марсель була розгублена, стривожена, майже в паніці.
— Що ти наговорив йому? Ну, невже хоч у таку хвилину ти не міг стриматися? Вас, Сміянів, ніщо не змінює, навіть смерть. Він подзвонив мені і страшенно обурений твоєю поведінкою.
— Хто — він?
— Сирота. Голова урядової похоронної комісії.
— Ти ж казала: терпіти його не можеш?
— Яке це має значення перед лицем Маркерієвої смерті? Ти нічого не розумієш. Ви, Сміяни, всі однакові. Маркерій лежить мертвий, йому тепер байдуже, що буде зі мною. Ти теж думаєш тільки про свої принципи… А хто подумає про мене, про нещасну вдову?
— Не така ти нещасна. Дадуть тобі пенсію, як там у вас ведеться у вищих сферах, — будеш жить — не тужить. Ти ж не колгоспна доярка з покрученими ревматизмом руками, в нетопленій хаті…
— Облиш свої вульгарні порівняння. До того ж, всі твої колгоспні доярки, як ти сам визнаєш, мають свої хати, а що маю я?
— А що маєш ти? Квартиру на півгектара і дачу з десятигектарною садибою.
— Ах, ти вже все поміряв і переміряв! То знай же: у Маркерія не було нічого!
— Як то нічого?
— Дуже просто. Все — державне. Оця квартира, дача, всі меблі, люстри, килими, посуд, телевізори, вся радіотехніка, ну, чи я там знаю, що ще?
— Книжки хоч — ваші?
— Книжки йому присилали. Всі видавництва обов’язкові примірники. Багато дарували. Мабуть, книжки належать нам.
— А одяг? Штани в нього були свої чи теж державні? Спідниця на тобі чия?
— Який ти нестерпний грубіян, Миколо! Я нещасна вдова, а ти в таку хвилину…
— Пробач, я таки справді грубіян. Але в моїй дурній голові ніяк не вміщається оте, що почув од тебе. Невже можна було так жити, нічого не маючи?
— Всі так живуть.
— Хто — всі?
— Вище керівництво. Так положено.
Я дивився на цю, власне, чужу мені жінку, зодягнену в чуже (радянські міщани гордо звали його: «імпортне») шмаття, з безглуздою зачіскою, яку їй ще сьогодні вранці вибудовували, мов Вавілонську башту, послужливі перукарі, яким вона терпляче підставляла голову тоді, як її чоловік лежав десь мертвий, дивився я на цю жінку і не міг нічого збагнути. Ну, нехай її душа так зачерствіла від райкомівських засідань і активів, що навіть смерть найближчої людини не могла розламати ту кору, якою вона взялася, і Марсель, замість посипати голову попелом, прикрасила її Вавілонською баштою. Але ці її розмови про квартиру, меблі, тарілки?
— Телефони, мабуть, теж не ваші? — киваючи на різнокольорові апарати на низенькому столику, спитав я.
— І телефони. Хіба ти не знаєш? Коли знімають з посади або так, як оце з Маркерієм, то приїздить спеціальний чоловік, який зветься «устранитель», відрізає кусачками проводи і забирає апарати. Бо це ж урядовий зв’язок.
— Міський тобі хоч залишать?
— Не знаю. Я нічого не знаю.
Далі я вже не розпитував. Вони жили, як у готелі. Нічого свого, все чуже, і вони теж, виходить, чужі тут усьому. Марко тикав мені в очі моєю «Нивою»: «Ось у тебе машина, а в мене машини немає і ніколи не було. Ті, що мене возять, — то все державні. Я слуга народу, і мене возять, як слугу, і допоки я слуга».