![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
І голосно зареготав, обійнявши Чаяну за плечі.
***
У великій залі боговладського палацу Вогнедан зустрічав світанок Великої Ночі.
О, як же порідшав гурток його приятелів-шляхтичів, з якими він колись разом дорослішав, навчався мистецтву битви і мистецтву віршування… З якими йому було так добре веселитися у давній столиці… Яких називав друзями Принц Яблуневого Саду…
Немає Гордислава Яблуновського — поліг, обороняючи стіни рідного міста. Немає Велеслава Сливицького — помер два дні тому від занадто тяжкої навіть для дивного рани. Нема Огнеслава Рамінського — відважний був лучник, і теж поліг в бою… На самому початку облоги загинув Віродан Ружицький…
Брячислав Ставський нині у Ігворрі — один із кращих її оборонців. Владан Пард оповів, що князівна Владимира таки віддала своє кохання цьому гідному шляхтичу.
В порожню, без картин і гобеленів залу, внесено столи і за ними розмістилися ті, хто прийти в змозі. Воїслав Ведангський, незмінний і вірний… Мирослав Вишневський, відважний воїн, весь час закоханий в якусь невідому панну, котру щоразу описує по іншому… Стражислав Вишенський, його родич і приятель… Юний Винозір Птаха, син судді Кречета… Станіслав Горобинський, далекий родич Вогнеданів, смутний срібний ельф, котрий ще оплакує загибель квітанських родичів.
І двоє нових осіб — В’ячеслав Вишневецький, якого привели з собою родичі, та юний Владан Пард, чорногорець.
Двоє пажів — Войко Тополина та Птаха-ведангець — принесли напої з трав, і трохи росавського вина… І таріль з тістечками, хтозна з чого зробленими придворним кухарем. Але тістечка смачні, і пажі одразу ж отримують свою долю.
Поволі тече бесіда витончених данадільців… Поволі пригадують вони вірші та вишукані вислови… І відживають голоси, охриплі від команд і крику… І тихий усміх освітив смутне лице Воїслава, котрий все тужить за рідними.
— О, я відправив свою панну до Чорногори… І був певен, що більше не стану шукати пригод… Однак «так багато чайок на морському березі»…
— О, Мирослав навіть в спустілій Боговладі…
— Ця діва, прекрасна як зоряниця восени, поглянула на мене…
— А чи немає у неї закоханця, котрий може…
— Всі поєдинки заборонено до перемоги, але я сказав йому…
— «Солодкий світ пісень…», як сказано… Вона обожнює мою гру на лютні…
— Я думав, милий друже, ти краще граєш тятивою лука…
— О, луки і ельфи нероздільні навіть в піснях…
— Скажи краще — нероздільні наші вороги і наші стріли…
— Хмара говорив, що стріляти із засідки некрасиво…
— Війна… Знову війна… Забудьмо, панове…
— Якби наше скромне зібрання освітило жіноче личко…
— Перша пані є великою лучницею і вміє коритися наказу…
— Так, її сотником є пані Ставська…
— О, та невже… Мати Брячислава?
— Дуже суворий командир, неправда ж…
— Не відпустити навіть такої ночі…
— «Світанок зустрічаєм наодинці…»
— Але Повелителю не доведеться…
— О, пані Дана з’явиться разом зі світанком…
— Якщо пси не підуть в атаку…
— В цьому випадку, панове, ми прибудемо на стіни… Але Повелитель все одно зустріне світанок з коханою…
— О, цей світанок Великої ночі…
— Хто б подумав, що переможцем буде Владан Пард… Слава Чорногорі!
— Де ви навчилися складати «ланцюжки», княжичу?
— Князь Влад не повірить нізащо… Але ми всі були свідками…
— Найкращий вірш… І найкраще розуміння миті….
— Пане Владане, ми вам віншуємо…
— О, ми не чули голосу Повелителя — наш Великий Ельф лише усміхається нашим дурощам..
— Ні, він дістає флейту… Слухайте, панове…
І плине музика… Така щемливо ніжна. І ніби бачать присутні, як заходять до зали тіні загиблих… Як сідають з ними до столу відважні боговладці, загиблі за своє місто… Добрі приятелі присутніх тут воїнів. Такі ж відважні… Такі ж вродливі…
— О, вмирати юними, — чується шелест з потойбіччя, — ми ще не намилувалися явним світом… Та ми не шкодуємо… Так судилося…
А Повелитель продовжує грати, наче викликаючи своєю музикою тіні з далекого дубового гаю… Він вбраний цієї ночі як на справжнє свято — юний володар в короні з сяючим каменем… Блакитний кунтуш, розшитий золотим листям… Гаптована блакитним данадільська сорочка… А тлом для його постаті є корогва Ельберу на стіні, єдина нині прикраса великої зали.
Поволі розливається по залі світанок Великої Ночі… І разом з світанком у ледь відхилені вікна вповзає який-то гамір.