Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
§ 113. Право на життя як невідчужуване право людини
До змісту принципу верховенства права входить невідчужуване право на життя, яке Європейський Суд з прав людини тлумачить не тільки як заборону свавільного позбавлення життя людини, а й як обов’язок держави за відповідних обставин здійснювати заходи, спрямовані на захист права людини на життя, а також здійснювати оперативне розслідування фактів насильницької смерті.
1. Україна Законом від 22 лютого 2000 р. ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким смертна кара була скасована. Кримінальний кодекс України не передбачає такого виду покарання як смертна кара. У такий спосіб в Україні була скасована смертна кара. Ще раніше Конституційний Суд України визнав, що Конституція України не допускає застосування смертної кари[528], у зв’язку з чим застосування смертної кари не допускалось уже з того часу. Співпоставлення частини першої («кожна людина має невід’ємне право на життя») і частини другої («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини») ст. 27 Конституції дає підстави для висновку про те, що ця стаття допускає застосування смертної кари. Проте, Конституційний Суд витлумачив цю статтю інакше. Але в Україні неприпустимість застосування смертної кари встановлена на рівні міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого для України надала Верховна Рада, і на рівні галузевого кодифікованого законодавчого акта. З урахуванням ст. 3 Конституції слід визнати, що ніякої колізії між ст. 27 Конституції і ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не існує.
У такий спосіб Україна виконала свій так званий «негативний» обов’язок, що випливає із права людини на життя — обов’язок не застосовувати смертну кару.
2. Разом з тим, Європейський Суд з прав людини багаторазово зазначав на те, що із права людини на життя випливають так звані «позитивні» обов’язки держави. Частина друга ст. 27 Конституції також встановлює: «Обов’язок держави — захищати життя людини».
Європейський Суд з прав людини вважає, що при тлумаченні ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позитивний обов’язок держави, що кореспондує праву людини на життя, не може розумітись так, щоб це покладало на державу надмірну ношу, враховуючи труднощі для держави у здійсненні її функцій у сучасному суспільстві, неможливість передбачити людську поведінку, можливості здійсненні оперативних заходів. «У зв’язку з цим будь-яка загроза життю не зобов’язує державні органи, з точки зору Конвенції, здійснити конкретні заходи, щоб запобігти реалізації цієї загрози»[529]. Так Європейський Суд позначив межу позитивних обов’язків держави, що випливають із права людини на життя.
3. Держава, як вважає Європейський Суд з прав людини, зобов’язана гарантувати право на життя шляхом встановлення ефективних положень кримінального права з метою попередження здійснення правопорушень, що створюють загрозу житло[530]. Європейський Суд допускає, що до особи, яка вчинила умисне вбивство, може бути застосована амністія, але це не повинно вести до загальної практики, яка б перешкоджала тому, щоб переслідування злочинців було належним[531].
4. За певних обставин із ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважає Європейський Суд з прав людини, на боці державних органів може виникати позитивний обов’язок, який випливає із права людини на життя, і який полягає у здійсненні превентивних практичних заходів для захисту особи, життя якої поставлене під загрозу злочинними діями іншої особи. До таких обставин Європейський Суд відносить, зокрема випадки, коли державні органи знали або повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб[532].
528
Рішення Конституційного Суду України у справі про смертну кару від 29.12.99 № 11-рп/99//ОВУ. — 2000. — № 4. — Ст. 126.
529
Сальвиа М. д. Прецеденты Европейского суда по правам человека. с. 103.
530
Там же, с. 101.
531
Там же, с. 104, 105.
532
Там же, с. 101, 103.