![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Цікаво, що там нині надворі… Чи вже стемніло? Чаяна раптом згадала, що сьогодні вечір Великої Ночі… Боги мої, чотири роки тому… Вона, Чаяна, котра володіла мечем незгірше за Лемпарта, який її і навчав, змушена була складати букетики з квітів поруч з тією недотепою Ставською… Авжеж, зразок пристойності…
Тоді вона теж була в чорному… Звичай… А Вогнедан… Переможець Вогнедан… Срібна гілка з золотим листям в його руках… Його обличчя, сповнене гордовитого суму… Холодний голос Святослава… А потім вона, Чаяна, побачила даровану Повелителем переможцю гілку в волоссі огидної чорногорської дівки…
На пошуки лазівки пішло багато часу, але Чаяна таки віднайшла її, і вибралася на поверхню. Тунелем явно хтось нишпорив, і то не в часи принца Ярополка — душник не був забитим землею, або чимось заваленим ззовні. Щоправда, знаходився він під великим каменем, і ззовні нагадував лисячу нору.
Було темно…По зорям Чаяна визначила, що стемніло нещодавно. Табір варварів був зовсім поруч — про це говорили галас і сморід від вогнищ, відхожих ям та немитих тіл. Двоє вартових якраз стояли десь зовсім поруч. Жінка лягла на землю і поповзла.
Чорна тінь нечутно ковзала по табору, ховаючись за стосами хмизу для вогнищ та наметами, котрі часто були схожі на укривало, розтягнене між чотирма палицями. Розкішними були лише намети знатних, і Чаяна швидко віднайшла потрібний їй намет під корогвою Зелеміню.
Лемпарт та Рудан грали в кості. Вигляд у них обох був знуджений до краю.
— Три…, - говорив Рудан, викидаючи кості на стіл, — ну, я хоч радий, що гостровухий пес нарешті отямився. Навіть ти говорив — здохне, здохне… А так, з ним вже тиждень можна говорити…
— Воєвода, — озвався Лемпарт, — пропонує катувати його на тому березі. Просто перед брамою. Воїслав там — він же хорунжий гриднів, і тому не поїхав до Ведангу…
— Вогнедану, — сказав Логін, — байдуже до Воїслава, і до його батечка… Він оповість ще одну байку про те, що задля дерева роду варто пожертвувати гілкою… Чорта з два вони відчинять браму, навіть якщо Вартислава стратять перед очима всієї Боговлади. Тільки зліші бу… О!
— Не горлай, — сказала Чаяна спокійно, — це не месник з оточеного міста. Це тільки я…
— Сестро! — радісно крикнув Лемпарт, зриваючись з місця, — я думав, ти в Чорногорі! Як ти потрапила сюди…
— Прийшла поговорити зі своїм нареченим, — сказала Чаяна холоднокровно, — з паном воєводою… Я згодна на шлюб і навіть прийняла мейдизм, що може підтвердити боговладська громада вірних… Нині мене звати Франою, братику Кеяне…
— О, ну Франою так Франою, — сказав Лемпарт, — тільки ти вбери щось інше, а то моанці приймуть тебе за дияволицю.
— У мене немає іншого вбрання, — мовила жінка, позіхнувши, — нехай подивиться, чи личить мені чорне… Я хочу поговорити з Ріміним просто зараз, бо маю чудовий подарунок до дня народження Вогнедана, Повелителя.
Лемпарт знизав плечима і накинув на себе довгополий моанський одяг, схожий на недбало скроєний кунтуш-переросток.
— Ходімо, — сказав, — поговорите…
Намет воєводи знаходився в середині табору. Чаяна з цікавістю роздивлялася варварів, їхній одяг і обличчя. Лемпарт таки накинув їй на плечі важкого плаща, замаскувавши вбрання і постать.
Перед воєводським наметом стояла грубо зроблена дерев’яна клітка. В ній сиділо двоє якихось осіб, наскільки могла Чаяна роздивитись, закутих у кайдани. Поруч було вкопано стовпа для покарання провинних вояків, і якийсь з них те покарання відбував — здоровань в шкіряних штанях замашно хльостав прив’язаного до того стовпа винуватця батогом.
— Прості звичаї, - зітхнула Чаяна єхидно, — звичаї незіпсутого зайвою освітою народу.
Воєвода був в наметі не сам. Питво до кухля йому наливала напівгола дівчина невідомо якого походження. Обличчя її було схоже на непроникну маску.
— До вас прибула наречена, — мовила Чаяна моанською, коли вартові біля намету почали розпитувати Лемпарта кого це він привів, і воєвода рявкнув, щоб припинили галас, — а ви розважаєтеся зі шлюхами.
— Чяна! — загорлав Рімін, — Чяна, суко блудлива! Ти таки прийшла!
— «Сука блудлива» — це похвала? — спитала жінка, усміхнувшись, — я отримала вашого листа, пане воєводо? Ви насправді хочете зі мною одружитись? Я задля цього навіть прийняла мейдизм. Можете звати мене Франою, бо ви все одно жахливо нівечите моє ім’я.
— Франа, — засопів воєвода, — ну хай буде Франа… Так навіть краще… Гей, там! Вина і наїдків!