Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
ти знаєш, я сам був закоханий...
— Перестань,— сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк.— А якихось подробиць ти не довідався?
— Як же! — скрикнув професор.— Марусю, я все виконав надзвичайно... Можливо, що я щось і забув—ти знаєш, пані Сліповська — це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням... І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркии...
— А раніше говіркий був?
— І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркии.
— Тоді це не важить. Ще що?
— Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його
— Які дурниці ти плетеш,— мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поіля-
дав на книжки та папери. Та що дружина його не опо
вістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
— Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, мовила вона нарешті.— Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті... І що за горда душа не терпить співчуття! Моя душа...
— Звичайно, в неї твоя душа,— погодився професор.
І мій розум.
— Вона все читає,— вела Марія Миколаївна, я на це раніш уваги не звертала, А вчора подивилась — і знаєш, що вона читає?
— Що? — злякано спитав професор.
— Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі37, видання шосте.
— Невже?
— І До того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані?
Професор тільки спантеличено дивився.
— Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це.., це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
— Марусю,—мовив професор благально,— я все розвідав, чудово розвідав.
— Лишається ще трохи,— суворо сказала Марія Миколаївна.— Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
* — Марусю! — скрикнув професор.
— Вулиця, будинок і номер помешкання — ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов’язково.
— В жодному разі! — скрикнув професор.— Я люблю Ірен, але я... не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
— Але так, щоб він же не побачив — іди за квартал, ти добре бачиш.
— О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона 38.„ Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей, Пошлімо краще когось, Марусю!
— Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх.,. Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.
За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір’ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з’явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!
— Далі я вже сама візьмуся,— сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.
— Це, знаєш, цікаво, Марусю,— казав професор.— Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю... І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!
— Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько,— суворо мовила професорова.— Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.
Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку. Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.