Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Тепер він розмовляв із дружиною, а в голові йому морочливо крутилась та сама думка, що треба «піти». І влада цієї думки щораз більшала, бо вечір уже кінчався, одинадцята година була, і з кожною хвилиною, що він сидів, «піти» робилося неможливішим.
«Треба піти. Якось треба піти», — думав кооператор.
— А оце вам із Адою хай назавтра буде, — сказала Тетяна Ничипорівна, відкладаючи пару пиріжків.
— Я лучче в дорогу возьму, — відповів Давид Семенович.— У дорозі їсться. «Треба якось піти», — думав вій, і серце його тремтіло.
— А тепер спати... Давай, лишень, я ліжко тобі постелю.
Кооператор підвівся і відійшов трохи вбік, дивлячись,
як дружина вправно орудує з подушками й ковдрами. Спати йому не хотілось, сама думка, що ось він може лягти зараз і заснути, була йому жахлива, була йому як смерть.
— Ох, Давиде, — сказала Тетяна Ничипорівна, почавши роздягатись. — Як вистоїш чотири години па ногах, так ноги ніби дерев’яні... Ось ляжу, так не чую їх. Спиш, як убита.
— Стомлюється чоловік,,, — відказав кооператор, — Я от нічого не делаю, а тоже. Та воно й позно.,.
Він глянув на свого кишенькового годинника й здивовано скрикнув:
— Диви! Часи остановились,,. Мабуть, зранку забув завести. От історія!
Годинник його чудово йшов, але кооператорові зненацька в голову впало об’явити його ненакрученим. Тоді він піде до Марти спитати, котра година, й, може, зайде до неї в кімнату... Може! Може!
Він стояв серед хати з годинником у руках, удаючи великий подив.
— От так історія, — казав він.
— То йди швиденько спитай у сусідки, поки спати не лягла,— мовила Тетяна Ничипорівна, позіхаючи.— А то як же ти встанеш завтра на поїзд?
Вона вже залізла під ковдру й смачно потягалась.
— Та мабуть, що доведеться піти,— сказав кооператор,
також позіхаючи.— Ти спи,— додав він, погасивши по дорозі електрику. ^
В темряві він увійшов до кухні й прислухався. Стояла тиша; світла щілина внизу Мартиних дверей була рівна й ясна, з крану мірно спадали краплини води. Кооператор думав, як йому підійти — чи крадькома, чи звичайно, як люди ходять? «Не злодій же я»,— вирішив він нарешті, й пішов звичайно, хоч хотілося підкрастися й підслухати.
Та, незважаючи на тупіт своїх кроків, він зблизу за-чув у сусідчиній кімнаті якийсь невиразний і складний комплекс звуків, де було ніби бурмотіння, шелест, скрип. «Не може бути»,— подумав він, холонучи. І, постукавши в двері, голосно спитав:
— Скажите, который час, У меня часы остановились.
І з жахом відчув, що йому зразу ніхто не відповів. Не
тільки зразу, але й наступної миті. «Не може бути»,— думав він, піднісши для чогось руки, які тремтіли, Він ніби хотів оборонятись. Минула ще мить, ще кілька митів, які спроквола відбивало його серце, і аж тоді нарешті він почув, немов із прірви якоїсь, уривчастий Мартин голос:
— За чверть.,, ні, десять на дванадцяту.
— Спасибі,— глухо відказав Давид Семенович.
Він швидко пішов і щільно зачинив двері до своєї кімнати. «Так, так»,— думав він, стоячи в темряві. «Он воно як»,— знову думав він. «Так он що»,— ще подумав.
У голові йому було темно, як і навколо. Потім зразу підбадьорився й подумав глузливо: «Хе, хе, та й ми ж не гірші!» Тоді тихенько попростував до кімнати, де лежала його дружина.
Ідучи, спішно уявляв її роздягнуту, уявляв її тими ми** тями, коли не відповідають, і, підійшовши до її ліжка, був повен розпачливої, хисткої пристрасті.
— Це ти, Давиде? — сонно спитала Тетяна Ничипорівна, прокинувшись із дрімоти від його дотику.