Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.
— Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці — це зневага до нас, до господарів!
— Він тримається поступових поглядів на покоївку,— несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:
— Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини...
Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.
— Що ж я мушу робити? — розпачливо спитав він.
— Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
— Та це я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому...
— Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться... *Ні, треба довідатись стороною... Об’єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
— Не уявляю,—жваво відповів професор.
— Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
— А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
— Так ти заїдеш до Сліповського з візитою...
— Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
— Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров’ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь.,, Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай
у
про Славенка, Все розпитай, тільки вміло, так ніби не«: навмисно...
— В жодному разі,— скрикнув професор.— Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що де нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підведася,
— Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліпов-ських, — сказала вона безапеляційно. — Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Гіелагея з кислим молоком.
— Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу,— мовила вона.
— Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав.,. Спасибі, ГІелагеє... А як Ірусь?—» спитав він раптом.— Здорова? Не плаче?
Гіелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.
— Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
— Яка ви щаслива, Пелагее, що не маєте родини... Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком від* даватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини. и .!
— Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся,— сказав він.— Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
— Ти його бачив? — спитала Марія Миколаївна.
— його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
— А коли вертається?
— Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнавей, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповсь-ка така балакуча, я ледве витримав...
О дванадцятій годині,— тихо мовила професорова, розмірковуючи,— І це щодня?
— Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Слі-повську. Сидів собі чоловік щовечора ^ вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
— А де ходить? Оце найголовніше, Степане 1 ригоро-
вичу, в цьому вся річ!
— Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав — ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить...
— Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону*
Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
— Ірен...— пробурмотів професор.— Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався. Нічого не можу, Марусю, я безсилий... Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю...