Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
В цю мить його різкий голос перервався. По чолі побігли хмарки. «Пощо це я йому говорю, — подумав Бетговен. — Він також має рабів і сам раб…» Сидів знову кам’яний і мовчазний. Хуртовина прийшла й, не прогримівши, сховалася за скелі. Сонця не було. Були тільки густі хмари, олов’яні, навантажені грозами, важкі. Розповзалися по обрії, заволікали його, привалювали, мов нетесані брили ґраніту, мов хребет базальтів. Форми ще не було. Був тільки зміст, могутній, що розсаджував простори, як у часах світотворіння. Хаос хмар шукав твердих кордонів форми. Чекав на іскру, на зударення первнів, щоб вибухнути сліпучою, заглушною пожежею-зливою й на оновленім, змитім обрії вирости потужньою, застиглою брилою, в новій формі, що хвилювала б гранями й лініями. Але хвилина народження її була тяжка. Первні ще не наблизилися.
Розумовський проходжувався по кабінеті, нахиливши голову. Закаблуки його нових черевиків із перламутровими пряжками рипіли. «Яка екзальтація, яка екзальтація, але вони мають її всі… ці з собачими вухами… Буря й натиск… Шіллєр… Ґете…»
— Маестро, чи українські пісні можуть вам придатися?
Бетговен кивнув головою. Йому подобалася їх мелянхолійна сумовитість, сполучена з дивною степовою очайдушністю.
— Але тепер не те… Тепер мене займає інше…
Амбасадор хотів спитати, що саме, але Рібоп’єр, приватний секретар ексцелєнції, просив іти вже до сальону. Бетговен байдуже підвівся. Ґраф глянув мимохіть у люстро і поправив кавалєрію.
Ґраф Андрей на своїх четвергових вечорах притримувався суворо етикети. Моднярі глузували з цієї примхи, але корилися їй. Пудра, що її давно вже закинено у куафюрах, була тут досі обов’язковою, й молоді шалапути, що встигали за один вечір відвідати кілька домів, після візити у Розумовського мусили на зламання шиї гнати додому й змивати цей ненависний додаток до кучерів. Тим більш обов’язкові були шпади, і зовсім необов’язкове, а навіть украй нешляхетне — курення. Ґрафиня Єлисавета для тих, що пам’ятали свободу дому Тунів, начебто потайки від ґрафа влаштовувала в суботу на своєму крилі вечори, де дозволялося курити й дамам, через що князь називав їх «курячими». Одначе тут ґрафиня у всьому потурала ґрафові й сидіти біля неї було вільно тільки принцесам, старшим у роді. Проте приписи ці, пильновані гостро паном Кудрявським, ще гетьманським церемоніймайстром, не відстрашували гостей, а навпаки, приваблювали, бо, як кожна новинка, так і мода на спрощення остогидала. А коли б і ні, то все ж сальон амбасадора, блискучого арбітра елєґанції, оселя муз і гострого дотепу, кузня політичного фехтунку й твердиня старого доброго ладу, варт був того уклону в бік старовини. Варт був хоч би й задля вина, якого не посоромився б пити й сам імператор, задля українських вишень, спроваджуваних у зимі з батуринських теплярень, задля ікри з Астрахані, що на один спогад про неї віденські старі й молоді ласуни замикали очі. Але не диво — при всьому бажанні ані Клям Мартінец, ані Ліхновський, ані Кінський не могли позволити собі на те, що цей український гетьманич, з маєтком двічі більшим від Саксонії, або Гессен Дармштадту. Коли Відень називано другим Парижем, то велика частина заслуги в тому належала амбасадорові. Тим більше, що куафером ґрафині Єлисавети був славний Леонард, придворний косметик і цирулик нещасливого Люї XVI. Справді, ґраф Андрей був вірнішим сторожем старого ладу, ніж його сусід — імператор Франц. Під час коли бурґ, а за ним і Відень, потопав у повені новинок Бульвару й кафе Фраскаті, за якими виразно проглядала розбештана пика санкюльота[143], в сальоні амбасадора якобінські фризури[144] à la Titus і Caracalla не могли виперти божественних роялістичних ailes de pigeon[145]. Давід викликав тут щире обурення. Мегюль — погірдливе знизання плечима. Шатобріян (від часу амнестії) — холодну мовчанку. Один Бетговен був толєрований з дивною поблажливістю. Його, зрештою, не знали.
143
Санкюльот (франц.) — зневажлива назва для революціонерів за часів Французької революції 1789 p.
144
Фризура — зачіска.
145
голубині крила (франц.).