Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Комедіянт, шарлятан, жалюгідний кар’єрист, авантюрник і шальвіра[134]! В часі революції спекулює з Бур’єном на домах зґільотинованих аристократів, ходить у латанім мундирі, вдає раз поміркованого, раз якобіна, носить трьохкольорову кокарду, підлабузнюється до Робесп’єра, пише потайки улесливі листи до Паолі, змовляється з Сальцеті, нібито хоче визволити батьківщину, в рішучий момент її зраджує й бомбардує своє рідне місто — вірний конвентові і Франції, революційній Франції — щоб незабаром розігнати картачами ту саму юрбу, яка його так палко зустрічала, підсаджує до влади Барраса, щоб потім його підступно знищити й самому усадовитися на теплім місці у Тюїльрі… Ексцелєнціє, чи є в тім щось велике, в тім ланцюгу зради, підступу й підлоти? І зважте, що це ще далеко не повний ланцюг! Згадайте Бернадотта, нещасного Туссена Лювертюра, Моро, а тепер цей нечуваний, бандитський наскок на Еттенгайм! Його щастя, що має біля себе таких самих, як він: Ожеро, Массена, Ней, Лян, Мюрат, Даву — самі волоцюги, злодії, бандити, різники, пекарські челядники, пастухи… Ні, ексцелєнціє, це один із шарлятанів, що на них багатий наш вік. Це жаба, ексцелєнціє, й вона трісне раніш, ніж встигне надутися.
— Ваш запал — шляхетний, кавалєре ді Борґо, — посміхнувся Розумовський, — бо випливає з патріотизму. Одначе, коли б так було, амбасадори могли б спокійно сидіти в своїх амбасадах і чекати на тріснення жаби. Але, на жаль, так не є. Ґенерал Буонапарте — це революція, це загроза старому, доброму ладові. Революція, кавалєре, не жаба. Це кентавр. І великість Буонапарте в тім, що він осідлав кентавра — революцію. Будемо ж, кавалєре, — зітхнув ґраф, — робити все, що в нашій силі, щоб спинити скажений біг кентавра…
— Я слухаю, ексцелєнціє, — нагнув голову Поццо ді Борґо. А ґраф, ударяючи пальцями по мозаїковій тахлі[135], заговорив сухо й діловито:
— Стоїмо перед новою рішальною війною. Імператор Олександер готовий розвіяти всі упередження Европи щодо Росії й добуде меча, щоб остаточно й раз назавжди зрубати голову революційній гидрі. В новій коаліції Росія буде непередбаченою для Франції силою. Друга потуга — це адмірали Анґлії. Щодо Австрії, то поховання левів Венеції й приборкання Ґенуї дасть Габсбурґам грізні остороги, й вони не відважуться вже втретє на Альпи. Особливо після Маренґо й Гогенліндену. Віденський двір це знає й тому грають із нами в піжмурки. Отож, цього разу треба шукати вирішального пункту в Німеччині. Вона скаже в новій війні останнє слово. Не шкодуючи гроша, ані часу, будете ласкаві, кавалєре, звернути увагу на побачення аґентів його величности короля Прусії з аґентами Бурбонів. Будете ласкаві ствердити за всяку ціну наші припущення щодо розмов ґрафа Стадіона в Берліні. І вкінці цікаво було б знати що-небудь про реформи армії ґенерала Шарнгорста… Це було б усе…
Сірі ґрафові очі ховзнулися на мить по гарячих очах кавалєра. Вони впивалися розпеченими вугликами. «Коли він справді служить Анґлії, як каже Малія, я нічого не трачу», — подумав ґраф і підвівся. За ним устав і кавалєр ді Борґо.
— Не забувайте, кавалєре, — живо додав ґраф, — що скоріше будемо рухатися, то краще для нас. Французька армія розташована на півночі, готова кожної хвилі до десанту в Анґлії, може перейти Рейн та Дунай скоріше, ніж ми отримаємо про це повідомлення. Буонапарте — це блискавиця.
Кавалєр, потиснувши холодні пальці амбасадора, тихо скрадався до дверей.
— Не зостанете на вечір? Сьогодні Шупанціґ грає новий твір пана Бетговена…
Поццо ді Борґо мовчки вклонився й розвів руками.
«Льорд Мінто», — подумав Розумовський. Але змія вже виховзнулася з кабінету.
Кліо Канови меркла в куті імлистою, блідою брилою. Книги в шафах із-за шкляних заборол мовчазно вилискували золотими хребтами. Кох, Штілєр, Фюґер і Райнгард зчорніли в рамах. В кабінеті давно вже зсутеніло. Грані й кути стін злилися, заокруглилися у мороці, що навис над кімнатою крилами чудної, пелехатої птахи, черкав високе вікно й снувався довкруги свого господаря, пестився до нього, наче пес. Господар сидів за столиком, відкинув срібну голову на подушки фотелю, заворожений думками. Був сам, як чаклун, владар цілого зборища привидів, що билися, мов кажани в вікно, або застигали мовчазні, ув’язнені в компатурках книг, у мармурі статуй, у легкій, як повів вітерця, порцеляні статуеток, у важкім золоті рам, у кружальцях мініятур майстра Ізабе.
Знадвору раз у раз цокали підкови, під’їздили карети, але Розумовський не спішив. Ґрафиня Єлисавета сама приймала в сальоні гостей і виправдувала його спішною працею, хоч штафета вже скакала, мабуть, по брюнській дорозі. Але ґрафиня знала, що сумерки — його улюблена пора l’heure de la reverie[136]. Давніше, коли ще ґраф грав на скрипці, це була година імпровізацій, година натхнення, але тепер (ґраф із сумом це спостерігав) сумерки ставали тільки «l’heure de la réminiscence»[137], безперечно — ознака старости, кволої старости, коли кругом тільки спогади, коли все в минулому, коли все найгарніше залишилося позаду. І ґраф посміхався — все ж, до біса, те, що зосталося в минулім, було сяйне, як сонце.
134
Шальвіра — шахрай.
135
Тахлі — кахлі, плитки.
136
година мрій (франц.).
137
година спогадів (франц.).