Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Ґраф, невдоволено жмурячись од тану свічок, обернувся: спертий на руб ватрану стояв чоловік у темному сурдуті.
— Пане ван Бетговен! — скрикнув Розумовський. — Ми так заспівалися, що й не спостерегли, коли ви ввійшли…
— Будьте ласкаві, співайте ще, ексцелєнціє, — промовив ван Бетговен.
— Це іграшки, маестро, патріотичний сантимент… Це одна з пісень моєї співучої батьківщини. Вона така багата на них…
— Знаю, — кивнув головою Бетговен. — Тому й хочу слухати… Я, крім вашого козака за Дунаєм, не чув нічого…
Але співу так і не вдалося продовжити. Козачки соромилися й шугнули в свій передпокій. Амбасадорова година мрії минула. Він знову став сухий і крижаний, застібнутий у собі. Проте обіцяв переписати цю пісню. Бетговен сів на канапу й поклав короткі руки з притупленими пальцями на коліна. Чуприна à la Titus[140], як густа скуйовджена грива спадала на чоло, що його слушно назвав хтось античним храмом. Воно було клясичне своїми простими й шляхетними лініями. Хмуре обличчя прояснювалося тільки частинно, мов гірський ланцюг, осяяний раптом сонцем, що простромило промінням темні хмари. Бетговен з кожним днем ставав усе похмурніший. Від побуту в Гайліґенштадті не щезала важка скиба зморщок край уст, а клапті бавовни, заткнені в вуха, виставали щораз більше. Проте він ще не був зовсім глухий. Зате ґраф амбасадор яснів. В модній паризькій краваті горів діямант. Діяманти горіли у зірках на грудях. Сніговий жабот відтіняла блакитна кавалєрія й шиття каптана палало золотими пелюстками. Проти своїх пятдесятьох років виглядав молодо. Дзеркало відбивало його срібну перуку (ґраф не терпів сучасного якобінства у куафюрах[141]), блідаве, холодне лице.
— Козаки — це українські флібустьєри? — спитав перегодом Бетговен. — У свій час, своїми набігами вони були, здається, погрозою Порти?
— О, ні, маестро. Козаки — це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалєрів, правда, — посміхнувся ґраф, — із симпатичним вам демократичним забарвленням. Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens прямувань України до волі…
— Так, — задумано промовив Бетговен. — Що Україна завжди прагнула волі, це я знаю… Мене дивує, — стрепенувся він, і очі його вперлися гостро в ґрафові, — як ви, ексцелєнціє, будучи патріотом своєї країни, працюєте для імперії, що позбавила волі вашу батьківщину?..
Амбасадор оторопів, але за мить посміхнувся. Бетговен іноді бував шорсткий і говорив те, чого не слід було говорити.
— Політична неґоціяція, маестро, нічого більше. Козак Розумовський працює для імперії так само, як і поляк Чарторийський, себто і один, і другий дуже мало. Не уявляєте собі, як далеко ідуть і можуть піти застереження щодо мене в Скт. Петербурзі…
Бетговен уважно й довго глядів на ґрафа.
— Ви хочете сказати, ексцелєнціє, що посполу з Чарторийським, наче два Самсони, розвалюєте із нутра храм філістимлян?..
Амбасадор нічого на це не відповів. Щоб змінити розмову, спитав Бетговена, якому ще не зійшла з уст глумлива посмішка, що робиться в місті. Бетговен споважнів і зо справжнім невдоволенням пожалівся на тишу. Відень мовчить, неначе під час месси. В публічних місцях дуже мало розмовляють, імовірно боючися шпиків.
— Але зате говорить музика, — із властивою йому звичкою відводити розмови з критичних тем, перебив Розумовський. — Справжня месса композиторів. Відень стає наймузикальнішим містом під сонцем. У тавернах, на подвір’ях, на вулиці тільки музика, з кожного вікна музика! Це не шпики, а ви, панове композитори його апостольської величности римського імператора, змушуєте нас, смертних, мовчати…
— Дурниці! — гнівно сказав мистець. — Я вважаю себе людиною, що написала всього кілька тактів…
— Що ви, маестро? А ваша ораторія, а симфонія, а увертюра Фіделіо, сонати…
— Дурниці! — Бетговен нетерпляче поворушив губами. — Це так, як усі говорять про мою сонату cis-moll[142], а я нею зовсім не задоволений. Я нічим не задоволений, — різко підніс він голос, і в лиці його знову майнули блискавки; обличчя раз загорялося, раз потахало. — Теревені все це. Цукрова вода. Не тільки я — Мегюль, Ґаво, Керубіні — одна підсолоджена вода. Наш час вимагає таких творів, що належали б могутнім душам. Тільки вони затаврують злих, жалюгідних людців, зайнятих тільки власними, дрібними, підленькими справами. Наш час… наш час… На музику дивляться, як на осолоджування, а музика це — пасія… Невблагана, нещадна… Боротьба двох початків на наших очах. І ми нічого… Сталева форма — вогненний зміст. Родина чотирьох інструментів — мало… Фанфари, фаґоти, кітли, лісові роги… Обов’язково лісові роги… Бо бушування людських пристрастей — ліс. Жах і страждання. Велич і нікчемність… Слово-чин — блискавичні обидва, обидва рівні богам… І людина, що топче закони, ламає миршаві пута, виростає нова, зовсім нова… рве гаті, не раб, не раб… Герой, Антей, Прометей, Титан… Не раб…
140
як у Тита (франц.).
141
Куафюр — тут: зачіска.
142
до-дієз мінор.