Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
Ліля обернула картину, побачила засохлі пасма павутиння. Зняла їх механічно рукою і повісила картину, трохи криво. І раптом тишу прорвав пташиний крик, тисячі крил збивали повітря, як масло. Аж дім здригався. Ліля підбігла до вікна і побачила зграю ворон, що кружляли над садом, а потім приєднались до велетенської пташиної зграї, яка затулила призахідне сонце, наче грозова хмара. Крик стояв страшенний, здавалось, Лілина голова зараз лусне. І раптом сонце знову засліпило очі. Щезла хмара, стихав поволі крик.
Мить тиші.
Потім гул, рівний, глухий, що не наростав і не зменшувався. Ліля заціпеніла від впертої думки, що стукала у скроні. Якби не вона, нічого б не сталось. Це вона пробудила цю землю. Земля говорить, її тепер чути. І це вже не зупиниш.
То було страшно, але страх долався усвідомленням власної сили. І від усвідомлення сила зростала.
Вона бриніла в її зранених руках, і її треба було кудись спрямувати. На щось варте. Водночас Ліля боялась, що може і не знайти цілі, куди потрібно скерувати цю величезну силу. Ноги в неї затремтіли, вона їх не відчувала, і боялась зрушити з місця. Ліля не знала, чого вона хоче. Вона просто не могла жити ні тут, ні деінде. Вона була якась така… зневірена, чи що. Надто чутлива, обдерта зі шкіри, даної їй для захисту від світу, яку дають кожному, хто приходить у цей світ, але часом вона рветься на клапті. Від гулу тихо подзенькують шибки. Ліля притуляє щоку до стіни. Старе струхлявіле дерево подрібнює монотонний гул на окремі звуки. Минуло трохи часу, і дівчина зрозуміла, що це не просто звуки, а слова. І мелодія. Вона кинулась до дверей, відчинила їх і почула спів. Знизу, де були старі. Це здивувало її більше, ніж пташина хмара і вібрації шибок. Ніж сонце, що зависло над обрієм і не рухалось. Ліля зійшла вниз на три сходинки. Розалія і Михайло сиділи за столом одне навпроти одного, вбрані у святкову одежу. Пані Розалія у вишитій сорочці, затісній на неї. Пан Михайло у чорному костюмі. Перед ними лежав капелюх з зеленою стрічкою і встромленою пір’їною. Тихим деренчливим голосом старий співав:
Потім заспівала пані Розалія. Як же її голос був схожий на голос чоловіка!
Ліля зійшла вниз ще на одну сходинку. Старі наче її не помічали. Михайло зітхнув;:
— Підемо, Рузю?
— Підемо, Михасю.
Жінка підвелась і рушила до дверей. Голова в неї була зав’язана великою квітчастою хусткою.
— Капелюх не забудь, — нагадала вона.
— Не забуду.
Старий вложив на голову капелюх, взяв у руки ціпок.
Лілі вони не помічали, наче вона перебувала на краю світу. Або все це робилося задля неї.
— Слухай, Михайле! Перше йдемо до мого села, а тоді до твого? Чи як?
— Як скажеш, Рузю! Можна до твого, а можна й до мого. Моє ніби ближче…
Вони не зачинили за собою дверей, ніби сподівалися, що Ліля піде за ними з тепер уже навіки порожнього дому. І хвіртки не зачинили, від чого ця сцена виглядала моторошною. Купи трави лежали свіжі, наче щойно скінчилась косовиця. За ними було видно сусідній зарослий сад і похилений електричний стовп з обірваними дротами.
Старі пішли догори, тією самою дорогою, що виведе до міста. Іншої дороги не було. Ліля розуміла, що вони йдуть до села, яке, певно, дуже далеко звідси, і що вниз вони не спустяться. Її здивувало, що Михайло йде рівно і легко, проте палички не випускає. І тепер ця паличка в нього для оборони. Мало що може трапитися в дорозі.
Будинок зітхнув і… завалився. Старі навіть не обернулись, тільки зупинились на секунду. Ліля теж вирішила не обертатись. То не був її дім, пощо мала обертатись? Так мало бути. Коли господарі покидають дім назавжди, це справедливо. Дім мав розвалитися ще тоді, коли з нього вигнали тих, хто його збудував і вклав у нього душу. Можливо, він вирішив покарати тих, хто вселився у ньому не по праву, а по кривді.
Старі спурхнули на верх пагорба, як старі птахи, чиї крила згубили багато пір’я.