Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
— Я не можу! — волав він, а його щоки яскраво червоніли. — Я не отримаю крил.
— Усе в тебе буде гаразд, — сказав йому інший наш однокласник, намагаючись заспокоїти. — Певен, Ем-Джей може поговорити з командиром, і в тебе буде ще шанс.
Якщо чесно, я не могла змусити себе погодитися. Я бачила, що цей учень дотягує тільки до мінімальної стандартної планки, проте найменший стрес вибиває його з колії. Я співчувала йому, але розуміла: одного дня йому доведеться заправляти літак у зоні бойових дій. Як він упорається зі стресом, коли знатиме, що під час заправляння F-16 над Іраком його може поцілити ракета класу «земля-повітря»? Хто тоді додасть йому впевненості в собі й скаже, що все в нього буде гаразд?
На щастя, мені не довелося вирішувати — боротися за нього чи ні. Невдовзі він покинув навчання, і я збагнула: для польотів потрібні бойовий дух та сталеві нерви, а не ті характеристики, що залежать від гендеру чи якогось іншого демографічного показника. Деякі люди просто не мають рис, які дають змогу робити те, чого від нас вимагають і що дехто з нас мріяв робити все своє життя.
Звісно ж, я багато разів сумнівалася, чи подужаю це все. Миті, коли ти питаєш себе, чи варте воно того або чи вартий ти того, виникають завжди. Одні з нас можуть здолати ці випробування, інші — ні. Тоді я й не уявляла, які випробування на мене чекають, але кожне з них щораз сильніше зміцнювало мою впевненість. А тим часом найкращий період мого життя тривав.
Під кінець фази Т-37 я справді була на висоті. Звісно ж, я припускалася купи помилок. Наприклад, на першому контрольному польоті я заробила «гачок». Це означало, що я провалила політ. Помилка була дурна, однак я навчилася й іншим разом усе зробила добре. Тепер мені вже не треба було сидіти й слухати перемовини по радіо, щоб підготуватися до етапу, коли я сама братиму в усьому участь, тож більшість вечірніх годин я проводила за навчанням.
Щовечора я робила перерву й виходила пробігтися довкола аеродрому, підбадьорюючи себе червоними й зеленими вогниками на літаках, що злітали й сідали під час нічних тренувань. Але травма коліна, яка кілька років тому обмежила мої можливості на тренуваннях у КПОЗ, досі мені дошкуляла. Під час моїх вечірніх пробіжок біль незмінно дужчав, однак я, мов дурепа, завзято ігнорувала його.
Зрештою, за два тижні до закінчення фази Т-37, дійшло до того, що я не могла навіть залізти в літак. Я пішла на обстеження й почула погані новини: біль викликає не травма. Фактично це був рецидив: сухожилля тримали колінну чашечку надто туго, тож хрящ постійно ніби хотів відірватися. Це й спричинило хронічний біль у коліні. Те, що я зламала його в коледжі на курсі з перешкодами, тільки погіршило ситуацію. Але нічого не вдієш. Мені сказали, що доведеться лягти на операцію — щоб трохи вивільнити колінну чашечку і не відчувати болю під час руху.
Я сердилася на себе, що нехтувала біль, і далі бігала вечорами. Я зустрілася з командиром ланки, щоб обговорити, як мені ліпше вчинити. До кінця курсу лишалося вже зовсім мало часу, тому ми вирішили: найкраще не зупинятися й завершити підготовку. Просто треба буде забиратися в літак з боку інструктора, щоб ставати на підпірку, яка допомагає залізати в кабіну, здоровою ногою. Альтернатива — пропустити мінімум шість тижнів і потім повернутися з затертими в голові знаннями, втративши свіжість відчуттів. Я вибрала перший варіант і закінчила цю фазу навчання, щодня кульгаючи в шерензі.
Операцію мені зробили в Коламбусі. А вже через три тижні мене послали на наступну фазу підготовки. З бази Повітряних сил у Коламбусі я поїхала продовжувати навчання у Форт-Ракер (штат Алабама). Пілоти ніжно називають цю місцину Мазе-Ракер. Ця фаза підготовки була схожа на Т-37: усе почалося повільно, навчання йшло в аудиторіях. Потім, коли ми нарешті дісталися того етапу, що відбувається на аеродромі, нам геть забило памороки.
Мені треба було одночасно займатися фізичними вправами для відновлення коліна й вивчати новий літальний апарат, одначе я — вперта, як ніколи — зробила перерву в реабілітації, щоб зосередитися на тренуваннях. Тоді це здавалося правильним рішенням, але досить скоро воно ще дасться взнаки.
У Форт-Ракері я мала навчитися літати на потужному UH-1 «Г’юї». Я не могла дочекатися, коли мене пустять до нього. Класичні маслкари серед гелікоптерів, «Г’юї», побували у В’єтнамі. Залатані діри від куль на фюзеляжах протвережували й нагадували нам, навіщо ми всі тут зібралися. Саме протягом навчання на «Г’юї» до мене почало доходити, що я тут не для того, щоб утілювати свої мрії, а для того, щоб служити своїй країні. Я літатиму поруч з Дейвами Руволами всього світу, намагаючись рятувати людські життя. Попри ентузіазм, я сприймала це дуже серйозно. Я старалася всотати в себе кожну найменшу частинку знань і умінь, які мали мої інструктори.