Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Ми трохи погомоніли про те, як мені втішно їхати в школу виживання, а потім в Альбукерке на кількамісячне навчання на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук» — третю й останню частину підготовки пілотів. Я закінчила фазу Ракера, однак у мене не буде кваліфікації пілота-рятувальника, доки не пройду навчання на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). У Зерка попереду було ще кілька місяців, проте незабаром і він приїде в Альбукерке.
Думаю, що на мене подіяли і алкоголь, і полегшення від того, що я нарешті отримала крила, і самотність після шлюбу з непутящим чоловіком, але, коли Зерк однією рукою обійняв мене за плечі, намагаючись зігріти в прохолодну ніч, відчуття були геть інакші, ніж десятки разів, коли ми обіймалися раніше. Я вловила, що й він став дихати по-іншому. Ми одночасно повернулися обличчями одне до одного. Я дивилася на нього — його великі, сильні руки міцно тримали мене. Я почувалася в безпеці. А дарма, бо Зерк був наче злий вовк із казок. Однак я нічого не могла вдіяти. Мені подобалося бути в його обіймах.
Він подивися вниз, на мене. Я звела голову й зазирнула в його великі темні очі.
— Пишаюся тобою, мала, — тихо сказав він.
Він краще за всіх знав, через що мені довелося пройти, щоб опинитися тут. Я звела підборіддя, і він нахилився, щоб поцілувати мене. Між нами наче пройшов заряд струму. Я гадала, що він добре цілується, і мала рацію. Поцілунок швидко став пристраснішим, і Зерк підняв мене й посадив на поручень балкона. Він прекрасно знав, що я адреналіновий наркоман, бо обожнюю висоту, тож цим рухом майже довів мене до краю в прямому й переносному розумінні. Я обхопила його ногами так, що ми притулились одне до одного.
Ураз і я, і він ніби подумали про те саме. Ми були надто близькі, щоб це все не мало значення, але не настільки, щоб між нами сталося щось серйозне. Нас, без сумніву, вабило одне до одного. Але нічого більшого в нас ніколи не могло бути. Ніхто з нас, одружених з крилами пілотів, не пожертвував би своєю кар’єрою. Отож ми розімкнули обійми, засміялись і я зістрибнула з поручня.
— Ого, — сказав він.
— Так, ого, — погодилася я. — Тож, ем, принести тобі щось випити?
— Авжеж, — мовив він.
Думаю, він був радий, що я перша щось сказала.
Ми повернулися до гостей і решту вечора раз по раз усміхалися всім, а про той поцілунок більше ніколи не згадували.
Чотири
У січні 2006 року я спакувала речі й зібралася в школу виживання. Думки про школу викликали в мені дивну суміш страху й запалу, бо то була одна з найкращих шкіл Міністерства оборони. Вона, безперечно, мала велику популярність. Частенько люди ледь не б’ються за місце саме в цій школі. Кожний пілот Повітряних сил повинен закінчити її, якщо хоче опинитися в бойовому складі й мати надію потрапити коли-небудь у зону бойових дій. Її легко можна назвати одним з найскладніших і найстрашніших у військовій справі курсів, хоч і не такою тяжкою, як широковідомі виснажливі школи на кшталт полку рейнджерів або підготовки морських котиків.
Я знала, що школа виживання — важливий крок на шляху до мрії, бо сподівалася стати справжнім воїном. Це була неймовірна можливість і заразом одне з найскладніших у моєму житті випробувань. Я нервувалася й водночас раділа.
Найдужче мене лякала невідомість. Більшість людей не любить розповідати, що відбувається в школі виживання, і на це є вагомі підстави. Наші воїни мають підготуватися, зокрема, й до того, що опиняться в ізоляції на території ворога. Тому дуже важливо, щоб майбутні учні школи виживання не уявляли собі, на що вони йдуть. У полоні найстрашніше те, що ви нічого не знаєте про свою подальшу долю. Навчальний план школи виживання складено так, щоб якнайточніше відтворити цю ситуацію, тож відчуття дезорієнтації важить дуже багато.[3]
Коли я приїхала на Фейрчайлдську базу Повітряних сил у Спокані (штат Вашингтон), мені було страшно. Я вже знала, що на мене, як на другого за рейтингом пілота у класі з близько сімдесяти осіб, під час підготовки чекають неабиякі труднощі. Коли групу поділять навпіл, я відповідатиму за одну з ланок.
Як завжди, все почалося з лекцій, де я всотувала так багато знань, як тільки могла. Суть цієї фази полягала не в конкуренції і не в тому, щоб «скласти» її, наче іспит. На цьому етапі пілотського конвеєра вже складно було вилетіти з підготовки. Звісно, декого відраховували. Є багато людей, які не можуть існувати в такому середовищі, де їх повсякчас випробовують на стійкість, де вони живуть просто неба і де їх переслідують погані хлопці. Ці люди самі вибувають з гри. Вони не усвідомлюють усієї значущості цього рідкісного шансу відшліфувати й удосконалити навички воїна-бійця. І світла в кінці тунелю теж не помічають. Однак це добре: жоден з нас не хотів би літати під одним крилом з людьми, які не витримають такого стресу.
3
Я б порадила кожному, хто теоретично планує поїхати в школу виживання на котромусь етапі своєї кар’єри, не читати кількох наступних сторінок. Я також раджу вам протистояти спокусі прочитати, що на вас чекає. У цій книжці не написано нічого, крім того, що й так уже є в інтернеті (описане людьми в блогах і коментарях), а мої записи перед публікацією прочитали в Міністерстві оборони. Але якщо ви потрапите на підготовку з чітким розумінням, що на вас чекає, то зробите собі ведмежу послугу. Наприкінці курсу ви будете підготовані гірше за людину, яка стоятиме поруч з вами. (Прим. авт.)