Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Нехай бургомістри і старости призначать по кілька людей для вбивства тварин. І нехай починають убивати вже зараз. Я не хочу, щоб це довелося робити солдатам.

— Чому?

— Люди не повинні бачити, як Гірська Варта позбавляє їх маєтності, як убиває вигодуваного з лошати коня чи ріже улюблену отару рунних овець. Такі речі повинен робити власник. Крім того, в солдатів ще буде нагода заплямувати зброю кров’ю.

— Розумію. Повідомте, коли потрібно буде підпалювати вози.

— Добре. Вози ми підпалимо наприкінці. Дим у цій долині — погана ідея.

До них наблизився полковник у супроводі трьох офіцерів.

— Капітан Ґлавеб, лейтенант кан-Поренн та лейтенант лав-Гервис, — представив їх коротко.

Ґлавеб носив чорний шкіряний панцир імперської артилерії. Без слова, лише трохи кивнувши головою, він проштовхався між ними і втупив погляд у підйом на Лиску. На засмаглому, зморшкуватому обличчі з’явилася похмура усмішка.

— Хрін там. Не зійдемо, — прохрипів, відхаркнув, безцеремонно сплюнув на землю і сказав уже нормальним голосом. — Ви мали рацію, пане полковнику. День, а з нашими тваринками — може й довше.

Його командир трохи ніяково усміхнувся.

— Артилеристи. Гордість імперської армії. Такі ж недисципліновані та безцеремонні, як Гірська Варта. Лейтенант кан-Поренн командує другою ротою важкої піхоти, лейтенант лав-Гервис — ротою арбалетників.

Будь-хто міг зрозуміти це без жодних пояснень. Перший офіцер мав на собі повний бойовий обладунок піхоти: шкіряний панцир, важку, до колін, кольчугу, сталеві наголінники, шолом із бармицею. Великий щит закинув собі за спину, короткий меч пересунув наперед. Від звичайного солдата-піхотинця його відрізняла лише червона оторочка плаща. Другий офіцер носив шкіряний панцир із накинутим стьобаним жилетом, простий шолом та корд. Три тули з арбалетними стрілами обтяжували його пояс, а важкий арбалет — руку. Обидва обмежилися коротким салютом і мовчки стали збоку. Чорний Капітан зміряв їх оцінювальним поглядом, наче шукав якісь слабкості.

— Кочівники рухаються швидше, — сказав за мить, коли мовчанка стала нестерпною. — Головні сили будуть тут уранці. Окремі а’кеери можемо побачити в будь-який момент.

— Це очевидно, — не здивувався Дарвен-лав-Ґласдерн.

— Очевидно, полковнику?

— Вони прибули за здобиччю. Не за землею, а за золотом, сріблом, дорогоцінними тканинами та рабами. За стадами тварин. І все це тікає з їхніх рук. Вони знають, що ця долина — пастка з вузьким горлом, але не хочуть втратити надто багато. Тому пришвидшилися.

— Я не пущу вас нагору поза чергою.

— А черга — це?.. — полковник легенько усміхнувся і, як не дивно, не поклав долоню на руків’я меча.

— Та, в якій ви прибули. Тобто, ви зможете піднятися перед ними, — вказав на групу біженців, що саме наближалася.

— А ви? Підійматиметеся нагору останніми?

— Авжеж.

Командир піхоти переніс погляд за спину капітана і знову задивився на долину.

— Мені наказано прибути «так швидко, як удасться», капітане. Я думаю, що якщо ми опинимося нагорі раніше за Варту — це буде прийнятна швидкість… — він невесело усміхнувся. — Окрім того, ці кляті дикуни вперше не зможуть бігати від нас по всьому полю битви. Якщо вони захочуть сюди ввійти, ми відчуємо їхній сморід по-справжньому близько. Нарешті буде нагода привітати їх, як годиться.