Гумовий Київ рожевих мрій

Подолавши усю смугу ранкових перешкод, ми випарувались за двері.

Ранок був сонячним, гарним, одним словом — літнім. Такого ранку, якщо вже не спиться, то можна десь примоститись — на парапеті біля входу в метро, на лавочці парку або деінде, та, прижмуривши очі від сонця й насолоди, сьорбати пиво і спостерігати за тим, як, кожен по своїх справах, поспішають люди. Ти нікуди не квапишся, і тобі гарно на душі від того, що знову чимось вирізнився із натовпу. Хоч на день, хоч на хвилину, але ти вирізнився, вирвався з череди худоби.

Нарешті ми доплентялись до метрограда. Кожен з нас думав про своє, а тому майже всю дорогу пройшли мовчки. Прийняв нас вусатий начальник охорони, маленький, товстий клоп з гусарськими стрілами вусиків під носом — безперечним предметом гордощів. Він, як це належить, мабуть, генералові, оглянув нас з голови до ніг і посміхнувся в вуса. Раптом цілим корпусом тіла повернувся у мій бік і прискіпливо глянув просто у очі.

— В армії служив? — спитався він з надією, що прослуховувалась в його голосі дуже відверто.

— Так, служив, — відповів я йому м'яко.

— Добре, — мовив він тихо і вже голосніше повторив, — добре! От тільки це твоє волосся, сережки — це, ти сам розумієш, трохи не те, що потрібно, але нічого, щось вигадаємо.

Він посміхнувся, не відводячи погляду від моїх карих очей, і по-товариськи підморгнув.

— Ну, хлопчики, пішли.

Ми зайшли до його комірки. Там ми всілися за невеличкий письмовий стіл і під диктовку вусатого командира написали кожен по заяві на прийняття нас до штату охорони метрограда. Василь Степанович (так звали начальника) сидів навпроти і диктував нам казенний текст, роблячи паузи, щоб ми встигали. І весь час дивився на мене, як і Дзержинський з фото на стіні, приспустивши повіки і пильнуючи кожного мого несвідомого руху. Я інколи ловив його погляд, а відчував, взагалі, постійно. Ми написали. Товариш головний охоронець, провів нас до дверей і ми, пообіцявши бути наступного дня, подибали назустріч дневі, що так гарно починався. Я йшов і ловив себе на тому, що напевне знаю лише одне — не повернусь туди нізащо. По-перше, мені не сподобалось те, що очі його випромінювали відчайдушну надію на те, щоб, ну, хоч абищо, вигадати на предмет мого волосся і сережок — я цього допустити не міг аж ніяк. По-друге, його погляд був чимось неприємним для мене і явно віддавав легким нальотом яскраво вираженої голубизни. Я й досі здригаюсь, пригадуючи це.