Гумовий Київ рожевих мрій
- Автор: Кожухов Денис
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-36-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гумовий Київ рожевих мрій». Краткое содержание книги:
— Хочу щось молодіжне, — загадково сказала вона, перебираючи пальцями руки відвислу шкіру на підборідді.
— Молодіжне? — перепитав я, вже в пошуках наймолодіжнішого варіанту з запропонованих.
— Ось ці, — витяг я одну пару після того, як хвилину вагався. Куди їй молодіжні? А взагалі-то я розумію, чому літніх жінок несе на такі витівки. Старість! — ось показник маразму, і навпаки. Вона — з обличчя видно — колись була гарна на вроду, але тепер, сидячи перед дзеркалом, помічає все більші й більші зміни, і зміни ці їй, бідолашній, не на користь. Щоб якось компенсувати свої душевні розпачі з цього приводу, прокидається наступного дня і обіцяє собі почати абсолютно нове життя — це звісно, якщо не бухала до цього моменту двадцять років поспіль. У новому житті вона починає займатися фітнесом, обов'язково сідає на дієту і, як тільки зауважує те, що не дарма винурює себе, тобто результат — неодмінно йде на наступні кроки. Треба змінити стиль, а то вже не те, що на вулицях чоловіки перестали дивитись вслід, а й власний почав носом крутить. Ось така жіночка стояла перед мною і міряла окуляри.
Вона вдягла ще одні (ті їй не сподобалися) і поглянула в дзеркало, але туди й не потрібно було дивитись, щоб зрозуміти — в них вона схожа на черепаху тортілу в стані глибокої депресії.
— Ні, не підходять.
Далі почалося те, що дуже влучно було описане в байці Крилова — ми переміряли пар, так, зо двадцять. Нарешті знайшли. Купила і, мило мені посміхаючись, пішла собі геть.
Знову в торгівлі наступила тиша. Ходили зіваки і просто питали, а я, в свою чергу, просто відповідав. Наступним продуктивним клієнтом був літній чоловік, — той знав, що йому треба. У цього зі старістю свої стосунки, і схоже на те, що він її приймає, як те й належить людині — природно і спокійно. Узяв класичну модель, приміряв їх, одразу ж купив, і згинув навік. Ну, туди йому й дорога. От в таких випадках і зауважуєш, так, для себе, суттєву різницю між чоловіком і жінкою.
Познайомився із дівчиною — вона теж торгувала окулярами, але, на відміну від мене, була хазяйкою власного товару. Нагодувала мене бутербродом і запросила працювати на неї. Дуже приємна — Валя. Я відмовився від запропонованого добра, мовляв, негарно це, так чинити. Якщо за двома зайцями поженешся, то й гімна заячого не дістанеш, не те що м'яса. Щебетали ми отак з нею аж до вечора. Наприкінці робочого дня, коли вже я складався, підійшов ще один суб'єкт з дипломатиком під пахвою. Я з ним прововтузився півгодини, але ж таки умовив його на найдорожчі — «Поляроїд». Зробивши підсумки, я підрахував, що заробив шістдесят гривень — не так вже й погано, як для новачка. Склав товар і пішов додому. Прийняв душ, а потім намастився кремом від опіків — попалив на сонці шкіру, придурок. На Майдан я вирушив не одразу — пішов дощ, але по небу було видно, що він ненадовго. Ну, й добре, бо на дворі було спекотно, а дощик трохи й пил прибив, і спеку ліквідував.
На Майдані я зустрівся з Мариною, Олегом та його дівчиною Яриною. Купили пива, всілися на лавочці та навперемін бренькали на гітарі. Ми часто у такий спосіб проводили час. Ми були веселі і просто променились своєю молодістю і красою. Ми любили самих себе і один одного. Для кожного з нас обличчя і духовний стан іншого були щонайменше скарбом. Ми звикли останнім часом бути поруч. Мали безліч тем для розмови, безліч приводів для посмішки — і жодного, щоб посваритися. Нам було дуже добре разом. Люди, коли відчувають щось, схоже на це, називають себе друзями. Ми й були друзями, а з деким — навіть близькими людьми. Ні на кого не зважаючи, ми веселилися. Раптом, пролунав дзвінок — дзвонив мій телефон. Я відійшов на кілька кроків від того галасу, що створювали мої друзі, і вмикнув телефон на прийом дзвінка.
— Ало! — крізь посмішку, яка виникла внаслідок падіння Олега з лавочки, сказав я.
— Ало, Тарас? — почулося мені.
— Так — це Тарас. А хто, власне кажучи, це? — ще посміхаючись, сказав я.
— Це Вітьок, пам'ятаєш мене? — з надією в голосі пролунало зі слухавки.
— Так Вітьок, авжеж, я тебе звісно ж пам'ятаю. Мало того, я пам'ятаю ще п'ять Вітьків — то ж який із них ти? — спитав я, вже посміхаючись із невідомого Вітька. І замість того, щоб ідентифікувати себе, голос спитав:
— А ти де?
— Я, шановний Вітьок, на Майдані, з друзями пиво п'ю, — а ти де?
— Я скоро приїду. Ти мене чекай. Ще обов'язково зв'яжемось, — сказав Вітьок і поклав слухавку.