Гумовий Київ рожевих мрій

Прохолодне дихання метро, супутниця дратівливого безсоння — попільничка, ригельний замок, на який я зачинився від усіх — усе вказувало на те, що світ котиться у прірву, і я разом із ним. Впаду і розіб'юсь об скелі, об гостре, як лезо, каміння, навіть ворони мого місця не знайдуть. Забудусь у смерті. Забуття — це, мабуть, найреалістичніший погляд на життя з усіх прозорих точок зору, разом узятих. На стіні висить годинник, дешевий, пластиковий годинник і зовсім навіть негарний, але він відлічує найдорогоцінніше, що тільки є у людини, попри всі моральні перешкоди, — час. За рамкою і оргсклом людина не помічає найважливішого — горя. Так і в випадку із забуттям — усі вже настільки звикли бачити життя таким, яким воно «ПОВИННО» бути, що не бачать більше нічого іншого. Коли ти намагаєшся їм пояснити, що за завісою того, що вони бачать, існує ще щось таке, яке теж можна зрозуміти і жити з цим, і життя не буде таким нудним, і можна залишити для нащадків багато цікавого після себе. Стати навіть великим набутком нашої країни — чи це не ціль? Чи це не щастя? Коли я починав про це, або щось подібне, говорити суспільству, котре мене оточує, то воно мені відповідало з подивом: «Слухай, це, звичайно, цікаво, але навіщо замислюватись над дурницями? Без цього можна прожити, а от без того, що в тебе виросте на городі, ніяк. Січеш?». Звісно, «січу». Я січу, що людство, яке відповідає таким чином, і в якого, окрім про городи, немає власної думки, коли перед знанням, на головному місці, стоїть великий, туго напханий шлунок, яке крім того, що само ніхуя не знає, та ще й цьому навчає інших, не повинно отруювати мені повітря — йому потрібна резервація. А скоріш за все вона потрібна мені.

Ми підготували декілька пісень і вирішили з ними починати просуватись, але яким чином це робити? Для того, щоб з нас зробити зірок — потрібен був менеджер, який знає, де потрібно виступати, як домовлятися про концерти, і взагалі вирішує всі питання організаційного характеру. І ще потрібен меценат, який в усе це діло буде вкладавати гроші, котрі потім йому ж і відіб'ються. Цих людей потрібно було знайти. СТОП! А може, є ще люди, які таких людей шукають? І ми вирішили розпочати свій пошук з саме таких людей, в яких можуть бути знайомства в таких колах. Я для початку почав опит усіх своїх знайомих по Києву й поза межами його. Задавав питання на предмет того, чи є у них знайомі, які більш-менш стосуються або хоч мають якийсь хист до музики. Але! Для того, щоб заохотити людину нам допомагати, слід було ненав'язливо продемонструвати цій людині ступінь, або, влучніше сказати, стадію, на котрій перебуває наш спільний з Симком талант. Коротше кажучи, нам потрібен був демо-запис. Запис той можна було б зробити в спеціалізованій студії за допомогою допоміжних пристроїв і за наявності чималих коштів, можна було б записатись через комп'ютер і, зрештою, як це робили наші попередники в старовину — на магнітофонну плівку.