Бхомбол-ватажок
- Автор: Митро Кхогендронатх
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Бхомбол-ватажок». Краткое содержание книги:
Написав цю книгу письменник Кхогендронатх Мітро, який давно і багато пише для дітей і користується великою популярністю в Індії.
Повість «Бхомбол-ватажок» (частина перша) була написана 1935 року і одержала премію «За кращу дитячу книгу». До 1953 року книга витримала сім видань. Читачам так сподобався сміливий герой, що вони протягом багатьох років засипали письменника листами, в яких просили розповісти ще щось про Бхомбола-ватажка Писали і маленькі читачі, і читачі, які стали дорослими.
І ось 1953 року, йдучи назустріч цим проханням, К. Мітро написав другу частину повісті.
У нашому виданні обидві частини об'єднані в одну книгу.
Читаючи цю повість, ви разом з її героєм Бхомболом зробите цікаву подорож по незнайомих вам полях і дорогах Бенгалії і взнаєте багато цікавого про життя ваших індійських однолітків.
Бхомбол проковтнув клубок, що підступив до горла.
— Чому ж ти втік? — спитав дядько.
Бхомбол знову глянув на дядькове лице і промовчав. Очі його, й без того великі, стали ще більші.
«Я втік тому, що ви відшмагали б мене», — хотів сказати хлопець, але не міг. Він ніби вперше побачив, який старий його дядько, скільки в нього зморщок на лобі і біля очей. Він, Бхомбол, витерпить усе, навіть побої, але дядько не витримає, якщо його вдарити навіть словом.
— Я хочу знати все. Скажи мені, чому ти втік?
— Я хотів потрапити в Татанагар, — відповів нарешті Бхомбол.
— Ти кажеш неправду, — зауважив дядько, важко зітхнувши. — Та вважатимем, що це так. То чому ж ти не сказав мені про це одразу? Ти ще малий, що ти робитимеш там? На металургійному заводі не місце таким хлопчакам, як ти.
— Там можна чогось навчитись. Там набирають робітників… — відказав Бхомбол.
— Авжеж, та тільки стосується це не тебе, а трохи старших. Ніхто не заважатиме тобі йти працювати, коли ти виростеш. Навпаки, я буду тільки радий. Але зараз тобі треба змитися. Коли закінчиш школу, перед тобою будуть відкриті всі дороги, ти зможеш поїхати і в Татанагар. І я допоможу тобі, коли буду живий…
Бхомбол спробував уявити собі той день, про який говорив дядько, але не зміг, йому здавалося, що цей день ніколи не настане…
Раптом дядько поклав руку йому на плече. Бхомбол був такий здивований, такий зворушений, що не міг нічого відповісти. Вперше дядько був ласкавий до нього. Хлопець відчув, що йому хочеться плакати.
— Учися гарно, — мовив дядько, тримаючи руку на його плечі. — Не хочеш їхати додому — зоставайся тут, у мене. Але на кілька місяців тобі все-таки треба буде повернутися додому і докінчити навчальний рік. Поки що недоцільно залишатися тут. Здаси екзамени і приїдеш до мене. Адже ти любиш погуляти — а тут є багато куточків, які варто оглянути. Коли б ти побачив великий ліс, де водяться олені, ти ніколи не забув би його. Це гарний дрімучий ліс. Я пошлю з тобою досвідчених мисливців. Туди треба їхати човном. Там на обох берегах річки — густі зарості, і гілля дерев схиляється до самої води. Вранці і ввечері дикі звірі виходять на водопій до річки. В лісі є велике озеро. На березі його стоїть зруйнований храм. Цьому храмові багато сотень років. У тих місцях немає жодної людини. Я бував там. Твій батько теж одного разу ходив туди — сам-самісінький. Він був дуже сміливою людиною, твій батько…
Дядько важко зітхнув, трохи помовчав і зняв руку з Бхомболового плеча.
Та Бхомбол і далі відчував її на своєму плечі. Потім це відчуття зникло, однак той ласкавий тягар перейшов йому на серце.
— На свята зостанешся тут. А якщо захочеш поїхати на завод у Татанагар після школи, я допоможу тобі. Тут гарна школа. Хочеш залишитись у мене і вчитися тут? — Дядько зазирнув в обличчя Бхомболові.
— Я поїду додому, — помовчавши, відповів хлопчик.
— Чого? — спокійно запитав дядько. — Тобі тут не подобається?
— Тут нікого нема.
Дядько засміявся.
— Сьогодні восьмий день місяця. Поки ти доберешся додому, свята закінчаться. Крім того, треба послати когось супроводжувати тебе, а всі ж хочуть побути на свята дома. Ти поїдеш додому ранком одинадцятого дня. Я напишу про це в Дургапур, щоб там не хвилювалися. А ти за ці кілька днів приглянься до всього як слід.
На цьому розмову було закінчено. Бхомбол міцніше підперезав дхоті і вийшов надвір.
Кухар, розсильний, служники — всі вже пообідали. Біля колодязя купою лежав брудний посуд. На ньому сиділи ворони і ласували недоїдками. З-під мат, якими було запнуто цямриння колодязя, вискочив рудий пес. «Мабуть, він приходить сюди щодня», — подумав Бхомбол. Пес, побачивши ворон, загавкав і попроганяв їх, — а сам заходився вилизувати тарілки. Ворони знялися й сіли на цямрині колодязя. Та вже за хвилину вони відлетіли трохи вбік і почали дзьобати зернятка рису, розсипані по землі. На сходах кухні сиділа кицька, схожа на тигра. Час від часу вона витягала шию, озиралася на всі боки і позіхала. За будинком на дикій яблуні воркував голуб. Звідкись здалека йому відповідала голубка…
На небі біліли хмари. Вони пливли, наче уві сні, ліниво змінюючи свої форми. Бхомбол вийшов на подвір'я і став дивитися на хмари. Вітрець дихнув прохолодою, і хлопцеві стало холодно, йому чомусь пригадалася зима.
В цей час на вулиці пролунав голос Шорупа. Зайшовши на подвір'я, він зупинився біля дверей спальні і щось сказав панові управителю. Потім знову пішов і за кілька хвилин привів дідуся, якого вони зустріли вранці на базарі. З ним було ще кілька чоловік.