Бхомбол-ватажок

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі — дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, — писав один Бхомболів приятель, — стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

— Ласкаво прошу, заходьте! — почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому — товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.

Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:

— Ласкаво прошу, заходьте! Сідайте! Чого бажаєте?

— І ви щось купляєте, пане вчитель? — зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.

В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.

— Завтра я їду додому, — відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, — і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі… Що це за хлопчик з вами?

— Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою, завдовжки дев'ять ліктів кожне.

— Для нього? — спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.

Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.

— Чого ви йдете? — Господар не хотів втрачати покупців. — Зараз я дам вам дешеві дхоті…

— Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, — сказав один із селян.

Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.

— То це він утік із дому? — спитав учитель.

— Його піймали, — сказав дядько.

— Хто? Поліція?

— Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. — Управитель нетерпляче обернувся до господаря: — Ну, як там?

— Прошу! — Крамар тримав перед ними дхоті.

А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, — тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті — нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його…